Work Text:
Джеймс Поттер закохався.
Справді закохався. У сімнадцять років, однієї ночі в нью-йоркському метро він побачив його. Чорнявого хлопця з холодними сірими очима.
Щоночі вони цілувалися в туалеті на станції метро — кожнісіньку ніч після того, як тиждень бачили один одного у вагонах.
Та одного разу хлопець вирішив покласти цьому край.
Він побачив Джеймса, поки чекав, і втік, навіть не озирнувшись і не заплативши за проїзд. Він просто перемахнув через турнікет, застрибуючи в поїзд.
Джеймс кинувся наздогін. Він устиг добігти до дверей, вдивляючись в очі хлопця, чийого імені навіть не знав, коли двері зачинилися і поїзд рушив, залишивши Джеймса стояти там, розбитим, поки сльози котилися його обличчям.
Зараз йому двадцять один.
Минуло два роки з того часу, як хлопець, якого він колись кохав, зник без сліду. Два роки він тужив за хлопцем, чийого імені навіть не знав. Однак він продовжує чекати, видивляючись його у метро, сподіваючись, що скоро знайде його знову.
То було першосерпневої ночі, Джеймс стояв у потязі метро. Він був у Нью-Йорку на навчанні, покинувши затишок свого дому в Англії.
Він зітхнув, роззирнувшись навколо, — тут було досить порожньо, якщо не рахувати кількох людей, які, швидше за все, поверталися додому з робочої зміни, засинаючи, з втомленими очима та темними колами під ними.
Усе було одноманітним, поки він не побачив хлопця неподалік, нижчого за нього, з чорнявим волоссям та сірими очима, занадто розкішного для Нью-Йорка, якому більше пасувало б місце в якійсь елітній модельній компанії в Греції. Невдовзі вони зустрілися поглядами, і, Боже, тієї ж миті у Джеймса аж коліна підкосилися.
Він ледь усміхнувся і помахав рукою, але хлопець лише кивнув і відвів погляд, знову його проігнорувавши. Усмішка Джеймса згасла, натомість він злегка насупився, — ну як цей гарячий чоловік міг його ігнорувати?
Незабаром поїзд метро зупинився, і всі почали виходити. Попри те, що всередині майже нікого не було, він не зміг знайти чорнявого хлопця. Джеймс простогнав і змирився з тим, що, ймовірно, більше ніколи його не побачить.
Вийшовши зі станції, він пішов і повечеряв, а потім вирушив додому у свою квартиру.
Навіть коли він ліг і його втомлені очі заплющилися, думки про хлопця продовжували ятрити його розум і сни, змушуючи сподіватися й думати, чи побачить він його коли-небудь знову. Малоймовірно, зважаючи на розміри Нью-Йорка та метрополітену.
Однак варто було йому заплющити повіки, як пара холодних сірих очей дивилася на нього у відповідь.