Chapter Text
— То що, Ло Бінхе, які в тебе плани на це життя? — Лю Цінґе, заводячи руки за голову, почав розминати шию. Його голос був високим, він сповільнив крок, щоб порівнятись з хлопцем. Ліс Байлу — територія, котра належала Палацу Хуаньхуа, зустрів їх тишею. Попереду майоріли гори, вершини яких ховались за білими пухнастими хмарами. Легкий, але все ж прохолодний вітер, колихав верхнє вбрання та забирався під одяг, залишаючи після себе відчуття свіжості.
Вузькі стежки губились серед яскраво-зеленої трави, а крони високих дерев з’єднувались над головами, залишаючи їх в тіні.
Ні Шень Цінцю, ні Лю Цінґе не повідомили главу Палацу Хуаньхуа про прибуття. Формально, їхнє полювання мало б відбутися за десятки кілометрів звідси, але вони все одно вперто йшли до місця поховання священного демона.
— Які в мене плани на життя? — Ло Бінхе повторив питання чоловіка, не надто розуміючи, що той мав на увазі. Він кинув короткий погляд на вчителя, але той, здавалось, не помітив цього.
Він ще менше ніж Бінхе бажав вести діалог з Лю Цінґе. Навіть, якщо вони починали з нейтральних тем, все зводилось до важкої тиші і незадоволення.
Незадоволення, яке Шень Цзю досі не міг виразити до кінця.
— Так, чого ти збираєшся досягнути? — Лю Цінґе примружився, спостерігаючи за ним та молодшою сестрою, яка теж сповільнилась, щоб йти поруч з Бінхе. — Прагнеш стати лордом школи? Відомим мандрівним заклиначем? Якої слави ти шукаєш? — Тон чоловіка став більш нахабним. Він чекав на довгі та серйозні роздуми, однак, учень тільки потиснув плечима, закінчуючи діалог.
Лю Цінґе все одно продовжив:
— Ти не думав про це? Ти вже давно вчишся, повинен мати план. Твій вчитель не може обрати за тебе.
— Може, якщо захоче, — слова хлопця розвеселили Цінцю.
Хоча б хтось з них відверто сперечався з Лю Цінґе.
— Не кажи дурниць. Бінхе, ти вже дорослий.
Ці слова почали дратувати, але хлопець, задумавшись лише коротку мить, відповів впевнено і з гордістю:
— Я не хочу покидати Пік Цінцзін. Я бачу своє майбутнє там.
Ло Бінхе давно це вирішив. Він хотів стати найкращим учнем лорда Шеня. Бажав, щоб вчитель пишався ним. Він готовий був до будь-яких випробувань та болю, до того, що інші підуть далі, а він — ні. Але не бачив свого життя за межами школи.
Він хотів, щоб заклинач розраховував на нього, щоб знав, що він був поруч. Завжди. За будь-яких обставин.
Шень Цзю, почувши відповідь, посміхнувся самими кутиками губ. Ло Бінхе тренувався до виснаження, до болю в усьому тілі, він самовдосконалювався, читав безліч книжок та вивчив десятки технік. Хлопець прагнув стати найкращим. Але все одно, за його словами, хотів би залишитись в школі. Його не цікавили довгі подорожі та безкраї землі.
Ло Бінхе, здавалось би, не шукав вічної слави.
Але вона його — так.
В цьому було щось дуже іронічне. Той, хто не хотів, щоб весь світ дивився на нього, міг дістатись вершини за лічені роки через свій талант. Той, хто прагнув, щоб його побачили та прийняли, все ще, немов, стояв у підніжжя, засліплений чужою величчю.
Життя, справді, мало дивне почуття гумору.
— Напевно, ви, лорде Лю, чекали на якусь іншу відповідь, — Ло Бінхе перехопив ініціативу над розмовою, а потім дещо вирвався вперед. Він впевнено йшов стежкою, посміхаючись собі під носа.
Вчитель сказав, що всі питання лорда Лю — це перевірки. Що той хотів зрозуміти, чи був він гідний його поваги та шансу.
Ло Бінхе не просив в нього ні першого, ні другого. Його не цікавила думка Лю Цінґе. Лорд Піку Байчжань не був для нього прикладом для наслідування.
— Твій вчитель постійно говорить, який ти талановитий, не хочеш це довести іншим? — Цінґе пішов за ним, а Шень Цзю тихо хмикнув собі під носа.
Ло Бінхе було байдуже на цю розмову. На лорда Лю. На те, як той зараз бачив його. Хай би він навіть отримав клеймо «невихованого та неуважного», він би пішов далі.
Все те, що хотів би сказати чи зробити сам Цінцю, за нього робив Ло Бінхе.
І це не викликало внутрішнього протесту.
— Довести іншим? Ні, я хочу довести це лише вчителю, — його зізнання викликало в Шень Цзю прискорене серцебиття. Він сповільнився, спостерігаючи за хлопцем. Той забрав пасмо волосся собі за вухо, підняв підборіддя трохи вище, і на його обличчі з’явилась ширша посмішка.
Він завжди говорив це.
Він раз за разом повторював, що для нього мала значення лише одна думка. Шень Цінцю не розумів, чи була це впертість. Чи може відчайдушність. Чи може все разом або щось таке, чого він не міг усвідомити.
Але це щось вело Ло Бінхе вперед.
— Думка інших мене не цікавить, — Ло Бінхе говорив це не лише для лорда Лю. Він волів би, щоб й вчитель почув його.
В нього була своя голова на плечах. Плітки, порожні розмови, минуле — це все неважливо.
— А якщо я скажу, що ти слабкий? — Цінґе продовжив наполягати, помічаючи вогонь в очах учня. — Кволий? Безталанний?
— Тоді я скажу, щоб ви діставали меч, — його голос став нижчим.
Він би не виграв цю битву, але здаватись не входило в його плани.
Однак, це тільки розвеселило Лю Цінґе.
— А говорив, що на думки інших тобі байдуже. Ти все ж амбіційний, — чоловік, який непомітно для Бінхе, опинився біля нього, стиснув його плече на коротку мить. — Це — добре, — він забрав руку раніше, ніж учень б зробив крок назад. Погляд Лю Цінґе впав на Цінцю. — Такий як він з часом може стати твоєю заміною, лорде Шень.
Кинувши цю фразу наостанок, чоловік пішов стежкою далі. Лю Мін’янь не рухалась, тільки кидала погляди то на старшого брата, то на Бінхе.
Ця ремарка точно була зайвою, обличчя хлопця витягнулось, а на кінчиках його пальців з’явились часточки духовної енергії, шум крові почав лунати у власних вухах.
Що означало це «заміною»?
Ніхто в цілому світі не міг зрівнятись з вчителем!
Він вже збирався піти за Цінґе, коли Шень Цзю схопив його за зап’ястя. Цінцю міцно стискав руку хлопця, не дозволяючи йому сіпатись.
— Не піддавайся на провокації, — його голос став нижчим.
Ця фраза зачепила і його теж. В ній був весь Лю Цінґе. Той, який помічав лише себе. Який говорив, не думаючи.
Ця звичка викликала гнів, але Шень Цзю знову подумки порахував до трьох, намагаючись не думати про почуте.
— Це не провокація, це — образа і… — Ло Бінхе дихав важче, в нього не вистачало слів, щоб виразити весь той гнів, котрий поглинав його. — Вас ніхто ніколи не замінить! — Він спеціально підвищив голос, щоб лорд Піку Байчжань, який вже йшов за десяток метрів від них, почув його.
Але той проігнорував його, тихо сміючись собі під носа.
Все ж Ло Бінхе був непоганим хлопцем. Відвертим та емоційним. Лю Цінґе розумів таких людей. Але найголовнішим було інше усвідомлення… Шень Цінцю дозволяв учню бути собою.
Його найкращий учень, той, хто був обличчям його Піку — це Ло Бінхе. Що ж такого було в душі Цінцю, що він… він все зробив саме так?
— Бінхе, — Шень Цзю звернувся до хлопця, але короткий спалах Системи перед очима відволік його.
Помічниця повідомила, що їхні стосунки з Цінґе покращились на один пункт. Це здивувало його, обличчя чоловіка витягнулось, і Ло Бінхе подумав, що тепер вже він якось образив заклинача.
— Вчителю, я б ніколи не зміг очолити Пік Цінцзін, — паніка в його голосі була щирою, очі Бінхе почервоніли від емоцій, він важко проковтнув, намагаючись позбутись цієї неприємної гіркоти в роті.
Але Шень Цінцю раптово замовчав, вдивляючись в його бездонні очі. Сонячні промені пробивались крізь густі крони дерев і, здавалось, темрява очей поглинала їх. Після них залишались лише короткі спалахи.
Ло Бінхе міг би очолити не тільки Пік Цінцзін, якби не його походження. Він би легко став главою школи, якби захотів. Але хлопець був ближче до Безодні ніж до світлого майбутнього в школі Цанцюн.
Це розуміння віддалось тупим і ниючим болем під ребрами.
Напівдемон ніколи не зміг би залишитись серед заклиначів.
Йому не було місця в світі людей.
Його могли прийняти лише землі демонів.
— Вчителю, повірте, я…
— Досить, — Шень Цзю перебив його, але його голос все ж пом’якшився. — Тобі ще до рівня лорда дуже далеко, щоб ти про це хвилювався, — його зауваження розвеселило хлопця. Той не образився на такий іронічний коментар, а лише кивнув, погоджуючись. — Йди вперед, ти ж хочеш, — він махнув, дозволяючи йому поспішити за Лю Цінґе.
Втім, відбігаючи від нього на декілька метрів, Ло Бінхе завмер.
Повітря навколо нього від чогось стало гарячішим, а під його ногами затремтіло дрібне каміння. Невгамовні потоки духовної сили стрімко пройшлись його каналами.
— Вчителю, якщо вас не буде на Піку Цінцзін, тоді… навіщо той Пік Цінцзін взагалі, — голос хлопця осип, а Шень Цзю завмер на місці, не знаючи, що сказати. Його обличчя раптово зблідло.
Ця фраза, цей тон, це все — це… не лише його учень Бінхе. Це — той самий амбіційний і молодий демон, чия сила могла зрівняти весь світ з землею.
Очі чоловіка розширились, а його плечі здригнулись, і Ло Бінхе помітив це.
Вчителю стало… некомфортно? Він не бажав чути подібні речі? Це для нього було занадто? Тоді він повинен був відступити, замовчати, не говорити такі слова.
— Я ніколи б не залишився там без вас, — Бінхе продовжив ніжнішим голосом немов з самого початку мав на увазі саме це. І щоб переконати в цьому, він ширше посміхнувся. — Тому, якщо ви вирішити подорожувати декілька років, я піду з вами.
Шень Цзю видихнув з полегшенням. Він просто не дослухав. Він просто поспішив з висновками.
Не потрібно було сумніватись, це лише заважало.
Повз чоловіка пройшла Лю Мін’янь, так само поспішаючи за Ло Бінхе. Її лагідне «А-Ло» не зупинило хлопця, але вже вчергове роздратувало Цінцю.
Це не його справа, не його особисте життя, але все ж… все ж було приємно, коли учень ігнорував дівчину.
Четверо заклиначів продовжили шлях вже в тиші, лише коли вони майже дійшли до підніжжя, Лю Цінґе заговорив, звертаючись до всіх:
— Зупинимось тут, відпочинемо, — він сказав це не просто так. Обоє чоловіків відчули — духовні потоки тут були дивними. Молодші заклиначі не змогли цього вловити, в них ще не було достатньо досвіду. Але лорди відчували, десь поруч знаходилось якесь дивне джерело світлої енергії.
Воно то зникало, то знову з’являлось. Немов хтось захистив його бар’єром, який, на щастя для них, став тоншим. І який мав в собі часточки демонської ці. Останнє особливо зацікавило їх.
— Нам розвести багаття чи…
— Не потрібно, не варто демонструвати, що ми тут, — Шень Цінцю зробив суворе зауваження Лю Мін’янь, котра й запропонувала це. Дівчина миттєво вибачилась, і від сорому її плечі опустились.
Чоловік стиснув губи міцніше, розуміючи, що дарма дозволив собі це, але вибачатись він все одно не збирався.
— Залишайтесь тут, ми з лордом Шенем відійдемо на декілька хвилин, — Лю Цінґе зійшов зі стежки і почав заглиблюватись в ліс. Вони повинні знайти джерело якнайшвидше.
Вони почали цю подорож через підозри Шень Цінцю, що як… він був правий? Що як та битва зі священним демоном мала наслідки? Що як все змінилось за багато років, і Палац Хуаньхуа не встиг відредагувати?
Лю Цінґе не збирався зволікати, він не вмів чекати та довго аналізувати всі можливі варіанти. Якщо він тут, значить, зробить все, щоб дізнатись всю правду про події минулого. Про те, що відбувалось зараз.
Погляд заклинача впав на Шень Цінцю.
Так, він мав на увазі не лише політику шкіл. А й лорда Шеня.
— Вчителю, — Ло Бінхе вже збирався піти за ними, коли Цінцю зупинив його. Чоловік дістав з внутрішньої кишені декілька захисних талісманів та віддав йому їх.
— Залишайся тут і попіклуйся про себе та Мін’янь, — його тон став безкомпромісним. — Це — наказ, — Цінцю додав це так само суворо.
— Там щось є? — Він не відчував нічого особливого в цьому місці, але вчитель не міг помилитись. — Що саме?
Шень Цзю не відповів на його питання, він пришвидшився, щоб наздогнати Лю Цінґе. Бінхе теж сіпнувся, але Лю Мін’янь стала перед ним, забороняючи йти далі.
— Ти не можеш ігнорувати слова свого вчителя, — її тон був серйозним. Очі дівчини спалахнули, вона довіряла старшому брату. — Ми можемо завадити їм.
— Говори за себе, — його фраза була різкою, і співрозмовниця на мить розгубилась, але все ж не дозволила йому зіпсувати план старших. Ло Бінхе, розуміючи, що не міг підвести вчителя, шумно втягнув повітря через ніс і сів на холодну землю з глухим звуком. Хлопець не бажав вести розмову, тому він мовчав на всі спроби Лю Мін’янь почати її. Врешті-решт дівчина теж здалась.
Вони продовжили сидіти в тиші, розглядаючи верхівки дерев. Прохолодний вітер сколихнув листя, і серед яскравого зеленого кольору, Ло Бінхе помітив золотистий відблиск. Але він був впевнений, що це — просто гра світла, тому швидко втратив інтерес, не помічаючи, що на гілці прямо над ними причаїлась біла змія.
Шень Цзю наздогнав Лю Цінґе на схилі. Лорд Піку Байчжань вперто йшов вперед, тримаючи долонь на руків’ї меча. Повітря тут відчувалось вологішим, над землею клубився білий туман.
Заклиначі одночасно помітили за сотню метрів від них приховану печеру. Вхід в неї був майже непомітним і вузьким, він ховався за високими кущами та великим камінням.
— Це — тут, — Шень Цзю примружився, вдивляючись темряву печери. По стінах розходились короткі спалахи духовної енергії — бар’єр, який був навколо неї, руйнувався.
— Що це може бути? — Лю Цінґе вперше відчував подібний потік сили. Він був лагідним та прохолодним, він приємно огортав тіло, даруючи розслаблення.
— Не знаю, — Цінцю вирвався вперед, бажаючи першим дослідити бар’єр. На кам’яній стіні, прямо перед входом, хтось залишив талісман. Напис на папері майже втратив колір та форму, він перетворився на попіл прямо на їхніх очах, втім, в останній момент Цінцю відчув знайомий слід.
Плечі Шень Цзю здригнулись, а в горлі з’явився ком.
Темна енергія жовтоокого демона.
Це його сили підживлювали бар’єр ще мить тому.
— Ось це так вдача, не довелось навіть знищувати цю перешкоду, — Лю Цінґе збирався зайти всередину печери, коли Цінцю зупинив його коротким жестом.
Жовтоокий демон — слуга священного демона, був тут. В цій печері було щось, що він бажав сховати від усіх. Що належало йому та мало для нього неабияку цінність. Шень Цінцю вийшов на його слід. Він міг дізнатись правду не лише про нього, а й про шпигуна, який працював з ним.
Серце чоловіка забилось в горлі. Він не мав права на жодну помилку чи заминку. На жодне неправильне рішення.
— Будь обережний і не поспішай, — Шень Цзю суворо прошепотів, але Лю Цінґе все одно впевнено пішов вперед, наче ігноруючи його. Така поведінка викликала роздратування, але заклинач тільки стиснув кулаки. — Ворог може бути недалеко.
— Ворог? Думаєш, все ж тут є хтось? — Але він не відчував чужої присутності. — Як тоді Палац Хуаньхуа нічого не помітив. Чи це… їхній талісман?
Але Цінцю тільки заперечливо похитав головою.
— Ходімо, — Лю Цінґе все одно не міг просто чекати. Чоловік зайшов у довге заглиблення печери, одразу відчуваючи приємний потік світлої енергії.
Його тихе дихання та кроки розійшлись відлунням по вологих стінах печери. Темрява майже огорнула заклиначів, але попереду вони побачили м’яке сонячне світло. Ще одне заглиблення знаходилось трохи нижче. Склепіння печери мало безліч отворів, через яке й проникало світло.
Чоловіки побачили перед собою кругле озеро, наповнене прозорою водою. Його поверхня виблискувала, вона не колихалась, тут не було ні вітру, ні потоків повітря. Посеред озера знаходився невеликий острівець. Чорна м’яка земля була пухкою, недавно розритою, а на невисокому пагорбі, серед низької зеленої трави, Шень Цзю помітив рослину — її стовбур був тонким, а довге листя тягнулось до води.
— Тут все просякнуте духовною енергією, — Лю Цінґе підійшов до берегу озера, він присів, проводячи пальцями над поверхнею води. — Але це не підземне озеро, — він бачив дно і те, що не було жодного джерела, яке б наповнювало його.
— Це — роса, яка заповнила це заглиблення, — Шень Цзю кивнув сам собі, затримуючи подих від хвилювання.
Колись він читав про подібне. Про те, що існували вибагливі духовні рослини, які могли отримувати чисту духовну енергію місяця, сонця та роси. Вони не мали особливої цінності для процесу самовдосконалення, не збільшували сили та не розширювали канали, але вони мав унікальну здібність. З цієї квітки можна було виростити рослинне тіло.
Цінцю на мить прикрив очі, відходячи від берега озера.
Тіло — створене цією рослиною, було лише порожньою оболонкою, в ньому не могла зародитись душа, але її туди можна було перенести за допомогою технік.
— Роса? Тоді це що… квітка сонця і місяця? На території Палацу Хуаньхуа? — Лю Цінґе скривився. Земля на острівку здавалась м’якою, квітка вже майже розквітла, а це означало, що скоро її можна було б пересадити, щоб тіло почало рости. — Навіщо? Кому це потрібно? — Його голос був тихим, але все одно відбивався від високих сірих стін.
Шень Цінцю мовчав, намагаючись вирівняти дихання.
Жовтоокий демон збирався виростити тіло для свого господаря. Для Таньлан-цзюня.
Ось якою була його ціль. Священний демон прагнув повернутись в світ людей та заклиначів, але не міг цього зробити. Його власне тіло постраждало, все, що залишилось під горою Байлу — душа, яка чіплялась за будь-який шанс.
Але ця ідея… вона була провальною з самого початку.
Таньлан-цзюня — священний демон, енергія в його каналах — темна. Рослинне тіло, яке було створене зі світлої ці, ніколи б не прийняло його. Воно — лише тимчасове рішення. Йому потрібна була інша оболонка. Краща. Та, яка б змогла витримати його силу та міць.
Шень Цінцю зробив короткий крок назад, відчуваючи, як його серце стиснулось від холодного страху.
В минулому житті Таньлан-цзюнь точно використовував рослинне тіло, тому його шкіра покривалась плямами і тріскалась, коли він застосував темні техніки. Тоді Шень Цзю подумав, що, можливо, він був отруєний, що було щось, що повільно вбивало його. Але, по факту, тіло з квітки просто не підходило йому. Тому демон тоді забрав з собою Ло Бінхе, а не вбив його. Він планував перенести свою душу в тіло хлопця, а не використати його кров.
Жовтоокий демон також не шукав протиотруту, інфікуючи інших духів чи перевертнів. Він бажав знайти ідеальне тіло для свого господаря. Тому він перевіряв, чи тіла інших могли витримати чужий вплив. Щоб, у критичний момент, мати хоча б декілька варіантів. Щоб швидко перенести душу господаря в те, яке підійде. А потім, вже маючи, відстрочку, продовжити пошук.
— Главі Палацу Хуаньхуа вже багато років, думаєш він хоче виростити тіло для себе? — Лю Цінґе все ще роздумував про їхню знахідку.
Цінцю мовчав, хоч й мав всі відповіді.
— Нам потрібно швидко знищити цю квітку, а потім повернутись до учнів, — Шень Цінцю старався говорити рівно та чітко.
В цій реальності жовтоокий демон ще не знав правду про походження Ло Бінхе. Він бачив його в дії, але точно не міг відчути його печать. Хлопець досі був у відносній безпеці, але ризикувати Цінцю не бажав.
— Знищити? Але це доказ! Хай Палац Хуаньхуа пояснює все, що ми тут побачили. Хтось оберігав цю квітку роси, його потрбіно знайти. Це відповідальність школи, — Лю Цінґе стрімко розсіяв потік ці, який створив Шень Цінцю.
Чоловік вмить підняв на нього важкий та сповнений холодного гніву погляд. Це — прямий виклик.
— Ти нічого не розумієш ні в політиці, ні в тому, що зараз відбувається, — духовна енергія, котра закрутилась навколо нього, знову була знешкоджена силами Лю Цінґе.
Абсолютно нахабний та зверхній жест. Вже вдруге.
Терпіння ніколи не було сильною стороною Шень Цзю, а зараз, коли вони знову протистояли один одному, він не міг більше мовчати.
Він старався, він робив все, щоб відстрочити катастрофу, але з самого початку ця поїздка була випробуванням для нього.
— Не заважай мені, — Цінцю злісно процідив крізь зуби, але Цінґе став перед ним, закриваючи собою огляд на духовну квітку.
— Якщо ти знаєш ще щось, тоді, скажи мені, і я сам знищу цю рослину.
Але Цінцю мовчав, міцно зціпивши губи.
— Ти не довіряєш мені? — Лю Цінґе запитав обурено, але Шень Цзю, почувши його тон, тільки іронічно хмикнув.
— Довіра? Ти говориш про довіру? — Він мимоволі підвищив голос. Всі ці дні він мовчав, всі ці дні він стримував себе, намагаючись створити хоча б спокійну атмосферу. Їхні стосунки то покращувались, то знову падали, він балансував на цій межі.
І все заради чого?
Щоб зараз, коли він дістався першої розгадки, Лю Цінґе чинив опір? Став перешкодою? Знову?
Ще й говорив при цьому про довіру. Про почуття, яке формувалось так довго, яке було настільки цінним, що Цінцю лише один раз в житті відчув його.
За всі його роки тільки одна людина, якій він довірився, не підвела його.
Ло Бінхе не зрадив жодній своїй обіцянці.
Лю Цінґе ж не мав на ці слова ніякого права.
— Я тобі довіряю, — Цінґе промовив рівно. — Ти теж повинен…
— Звісно довіряєш, бо я врятував тобі життя, — Шень Цзю безсоромно промовив це. Його гнів нарешті вирвався з-під байдужої маски. — Бо я ніколи не намагався тебе вбити, а ти можеш сказати мені ці самі слова? Не роби вигляд, що ми завжди були лордами школи. Ми почали як учні. Тому не закривай очі на своє минуле. Згадуй все, що там було. Згадуй, і не смій говорити про те, що я повинен тобі довіряти, — він перевів подих, дивлячись прямо в очі Цінґе.
Короткий спалах Системи перед очима налякав його. Він очікував побачити погіршення стосунків з Цінґе, але голос помічниці промовив, що вони покращились на декілька пунктів та досягли значення «50».
— Що ти… — Шень Цзю промовив слова самими губами. Чому подібні розмови, крики та тон діяли на Цінґе саме так?
— Нарешті ти говориш те, що думаєш, бо я вже втомився від твого виразу обличчя і…
— То закрий очі, — Цінцю хамив відверто, не намагаючись підібрати якісь особливо красиві слова.
Напруга між ними сягнула свого максимуму, вони вже готові були напасти один на одного, коли земля під їхніми ногами затремтіла. Поверхня води вкрилась брижами, золотисте сяйво розійшлось від маленького острівця аж до берега, і в товщі води Цінцю побачив, як на стінах печери, туди, куди не діставало світло, з’явились яскраві спалахи. Десятки зміїних очей дивились на них.