Work Text:
"Ед, будь ласка, не залишайся наодинці із собою. Прошу тебе"
Зізнатися чесно? Едвард втомився, страшенно втомився бачити любо-ненависне обличчя на місці власного відображення. Дзеркало тріщить, потворними осколками падає на підлогу і застрягає в долоні. Але ж це не допоможе — він не тільки там.
Кожного разу коли це відбувається, якась частина Еда вмирає повільно і миттєво. Йому здається, що все, що залишилося від його особистості — це почуття злості, зради, розбитості та байдужості до всього довкола. Навіть до моря. І це та сама невиправна хвора втрата для його живого, гарячого розумі, яку не можливо було замінити на щось інше, ніби торгуючись на ринку. Він бачить хвилі, тягнеться до них, щоб відволіктися та прийти до ладу із собою, до норми. Або до того розуміння норми, яка була його все свідоме життя. Але не виходить.
Насправді ніколи й не виходило, а коли серце розбите можна навіть не пробувати.
Але Едвард намагається.
Відчайдушно старається жити далі.
Він не знає заради чого, але чому б і ні, правда?
Похмурий Іззі, у якого від одного виду капітана око сіпається ще більше ніж зазвичай, каже, що було б набагато легше, якби він його забув. Просто пішов далі. Точніше сказати, Іззі правда думає, що Едварду може стати так легше. І він, надто бажаючи перестати відчувати цю порожнечу всюди, дотримується поради (кілька разів ж бачив як його старпом затискався в кутах із людьми, підозріло схожими на нього самого і ніхто від цього не постраждав) бо не бачить інших альтернатив. Тому що це логічно: замінити одне пекуче на щось інше, яке горить менше, але його більше і можна довше використовувати.
І Едвард знаходить собі хлопців до смаку. І не важливо що в них очі такі ж самі добрі, а волосся так само трішки кучерявиться на кінцях позолотою — це все ж щось нове. Він пропадає в чужих ліжках та обіймах цілий тиждень, не бачачи світла і не вдихаючи нічого, окрім чистого запаху справжнього сексу. З часом йому здається, що він робить все правильно і що з часом йому обов'язково полегшає, що рано чи пізно таки на когось іншого перемкне. І… ну, начебто все виходить?..
Але щось усередині нього продовжує скавчати й хрумтіти як пісок, що просідає під підошвами черевиків, під втомленими ногами, під кулаками, що б'ють землю наче оскаженіли від люті. І це відчуття віддається головним болем у скронях, начебто кажучи: "дорогий, це не допомагає". Цей голос, що шепоче у вухо — "ти знаєшь що робиш це неправильно" — ніжний, рідний, знайомий і все ще турбується, навіть попри те що…
Що ж, Едвард зрікається і нього. Ось так просто, так.
"Ти знаєш, що мусиш зробити, щоб позбавитися мене, коханий"
Він кричить на силует єдиної людини яка змогла б прибрати цю білу гарячку, яка почалася одразу після "..був страчений.." і не скінчилася навіть після стількох днів. Ця єдина людина вмерла й Едвард помер разом із нею, а замість нього прийшов Кракен. Він страшний, він лютує. Він більше не буде здатен кохати ніколи у своєму житті. Йому це не потрібно.
Кракен кричить із пекучим у горлі болем, з отрутою в словах, з байдужістю в пекельно залитих сльозьми очах:
— Заряджайте гармати, — бо якщо серце випекло крізь шкіру, то навіщо тіло потрібне? — Я неясно висловився?! Я сказав, — гарчить його натягнутою струною голос і Іззі, легко схоплений едвардовою важкою рукою за комір наче якесь щеня, одразу відступає на крок, як і вся команда — рушає виконувати сказане зі страху більше, ніж з покори. — ЗАРЯДЖАЙТЕ! БІСОВІ! ГАРМАТИ!
Вони, все ж таки, на "Помсті". А всім у піратських кругах відомо, що помста повинна бути кольору крові.
І йому відчайдушно хочеться, щоб цей привид, або галюцинація, або симптом остаточного божевілля, або хрін знає що ще (бо по суті для Едварда немає жодної різниці) злякався його, можливо навіть розлютився, а потім розвернувся й пішов геть. Дав йому спокій і не блищав би тут маяком надії, не витріщався би своїми нескінченним прощенням й проклятим самим богом жалем у очах, ніби він все ще може допомогти, коли це явно вже дуже давно не так. Гнилі не допомагають. Її відштовхують подалі від себе.
Едвард розвертається на каблуках і його волосся, наче ті хвилі, що огортають корабель своєю пащею, стеляться по його спині. Сріблясті, мов кулі у зарядженій зброї. Хоч вбивай ними вовкулак десь на суші. Хтось щось кричить йому в спину, але він не чує — бачить кляте породження хворого відторгнутим коханням мозку прямо перед самісіньким носом. Гармати свистять над його головою, а парус чужого корабля трищіть й запекло облизує вогонь. Йому під ноги трупи наче линуть, а кров бризкає на чоботи. Але Едвардова увага прикута до чоловіка навпроти. Жадана посмішка манить, наче спів сирени.
— Залиш мене, — його голос такий крихкий, таким видається по-дитячому вразливим, — будь-ласка залиш мене, — наче не він зараз по коліна у чужих нутрощах, — я не хочу тебе бачити, — по лікті у власній до себе відразі, — залиш мене, — по маківку у невгамовній жазі перекинутися за борт й бути вбитим солоною водою, щоб стати жертвоприносним подарунком для милостивої Каліпсо. Вона б його заспокоїла, забрала б це марення з голови. Вічність з нею без нього така спокуслива.
"Дорогий, я не можу піти..."
У вухах чоловіка застигло шипіння хвиль, крик чайок, шум вітру, гарчання ломаючогося від чергової гармати дерева під ногами. Пахне сіллю, порохом і смертю — отже падальники рано чи пізно знайдуть як сюди дістатися, їх крила донесуться сюди, щоб набити животи й дзьоби чужими втраченими життями. Злість обіймає його своїми крилами, колисає немовля ненависті до цього чоловіка, що так підло пробрався під едвардову шкіру й оселився там, наче додатковий орган без якого не жити більше, як втратиш. Крик, що рветься з його грудей — гарчання лева, скрегіт крейди по склу, передсмертне завивання кракена з-під води.
Цієї миті крім нього не існує нічого і нікого на білому світі, навіть якщо позаду стоїть Іззі, який намагається чогось добитися від капітана, що кричить у порожнечу.
Все це не має жодного значення. Світ застиг.
Колись, коли ще молодим та дурним був, йому хотілося стати кораблем, щоб ходити по морській гладі та тягати на собі таких же зголоднілих за волею забутих душ, як він. Обірванців та знедолених, тих кому б солона вода могла вилікувати рани, а не зробити їх глибшими. Це здавалося чимось чудовим, але й таким далеким. А зараз це відчувається як постійна трясовина, в якій ось-ось, та оступишся й падеш ще нижче, ніж є кінець світу. І людське світло втратить тебе на віки вічні. Найгірше — він уже готовий оступитися. Здається, це лише питання часу. Здається, трясовина чекає його з нетерпінням розкривши пащу і в деталях показуючи що вона — найбезпечніше на всьому світі місце. Де немає ні зради, ні страхів, ні смерті, ні кохання. Немає абсолютно нічого (і нікого), що потурбує.
Заманливо.
— Заткнися! — Він кричить знову і відчуває за спиною погляди своєю команди, що липнуть до нього наче мухи до лайна. — Не смій вимовляти жодного слова!
Але Ст- ... Цей чоловік, навіть ім'я якого лягає на горло петлею гірше за справжню мотузку, дивиться на нього своїми м'якими очима. Дивиться. Ніби бачить там вир того що з ним насправді відбувається, що Едвард намагається ховати під личиною Кракена. І від цього стає соромно. Соромно, бо ці очі помиляються. Бачать же тільки те, чого в ньому немає і ніколи не було. Людяність зникла, кохання зсохлося як ті трупи піратів розвішані на корм чайкам та воронам, що вони бачили всією командою зовсім недавно; Едвард відчуває сморід, бруд прямо з його серця виривається назовні й він знову задушливо ридає.
Це відчувається як гниль, що сочиться з ран та тече вниз по щоках отрутою.
"...доки ти не відпустиш мене"
Для Едварда це момент одкровення.
Його голос хрипить, він зірваний від постійного несамовитого крику, що рветься з грудей, його руки порізані осколками від скла і леза, а сльозам немає кінця і краю. Здається, він уже сам складається тільки з сольної води, а все інше — просто тіло, яке хтось навіщось спромігся натягнути на кістки й змусив ходити по білу світу. Він готовий благати, аби тільки це припинилося.
Так от настільки жахливо відчувається умертвлене серце?
— Залиш мене в спокої! Йди геть!
Йому б кинути речі в той бік де стоїть чоловік, який зумів здолати Чорну бороду навіть без меча й особливих зусиль, але в самого Еда сил немає на це жодних. Йому здається, що навіть тіло переміщати — надто важке зараз і у повсякденні завдання. Він падає на коліна, а потім і всім тілом також не відчуваючи болю. І дошки приймають його з тугим скрипом. Едвард падає на них занадто часто, щоб вони заперечували щось із цього приводу.
"Ти хочеш щоб я був тут"
І він правий, страшенно правий; Едвард не впевнений, що взагалі настане той день, коли його нарешті відпустить ця ненависть і любов одночасно до однієї цієї людини. Цього обличчя. Він тримається за його посмішку, за його образ, за його боготворіння. Адже треба за щось триматися, адже треба бути капітаном, Чорною бородою або кого він там з себе вичавлював всі ці роки. Йому це потрібно. Бо якщо навіть цього від нього не залишиться, ким він буде?
Він не знає.
Ніхто не знає.
Джек дивився на нього і крізь нього, Ізі дивився на нього і крізь нього, Стід заглянув найглибше — але все одно дивився на нього і крізь нього; навіть сам Едвард дивився на себе і крізь себе, тому... А чи варто йому залишатися тут?
Едвард думає про це довго, правда довго. Іззі встигає замінити прибрати палубу від трупів, встигає очистити кожну щілинку від чужої крові, встигає прибрати в каюті пляшки й поставити десять свіжих, встигає накинути на капітана щось тепле, щоб той не замерз; Едвард навіть не помічає, як зусиллями Кракена повіки злипаються безпробудним сном. Він не пручається липким щупальцям, що обвивають його очі. Йому вже все одно.
Коли Едвард вибирається зі своєї каюти з похмурим виразом на обличчі, Іззі не впізнає у ньому жодної версії свого капітана, які йому доводилося побачити за все життя поруч із ним. Тому що його очі порожні, там немає ніякого вогню, що палахкотить або згасає, навіть саме життя там майже зникло. Залишилися тільки великі шматки крижин, скелі та щупальця, що обвиваються навколо чорних зіниць, що скляно дивилися за обрій, ніби в пошуку. Що може бути страшніше за це?
Стід все ще тихо щось шепоче йому на вухо і для Едварда, тієї його частини, яка втомилася жити самотністю, що з'їдає його з середини, і неможливістю визначення того ким він є, це — найкраща колискова.
А Кракен… Що ж, Кракен надто міцний. Його це все не турбує, він взагалі не відчуває практично нічого. Він роздратовано відмахується від цих безглуздих спроб розбудити його, ніби від кошмару — його все це не цікавить. Він закриває обличчя тремтячими долонями, втрачений і загублений. Для кохання він просто не створений, це можна відкинути та забути. То що він… що він вміє?
"Я буду поруч стільки, скільки тобі буде потрібно, Едварде"
Дійсно. І як тільки раніше не здогадався? Навіщо так багато чекав, стримувався?
Кракена з'їдають хвилі.
Він сміється.