Work Text:
Небо залито хмарами. Лише зрідка тонкі смуги сонця пробивають собі шлях на вулиці, відбиваючись в окулярах та склі, щоб тинятися вулицею. Вітер виє важко і якось по особливому тужливо. Пролітаючи повз він лишає ляпаса, дряпаючи обличчя й cтискаючись холодом у самих кістках. А між будівель вітер старий та затхлий. Тягає за собою тремтячих псів і облізлих кішок, зрідка — людей, очі яких скляніші за будь-який офіс у хмарочосах. Провулок огідними обіймати стискає з обох боків запахом плісняви та лайна, змушуючи через вузькість тутешнього простору відчувати себе як у брудній бетонній коробці без права на вихід. Чорні сміттєві пакети, які виглядають з-під кришки їхньої труни-смітника, не можуть приховати напівзігнілий запах продуктів швидкого харчування та інших відходів.
Тут бридко.
Чізоме морщить ніс. Йому остогидло тут перебувати; живіт викручує від голоду вже не першу годину, руки в пилюці та бруді, а з розбитого носа тече кров. Витираючи її, він лише бруднить обличчя ще більше.
Він проводить язиком по піднебінню, торкається кінчиків гострих зубів і вибльовує на подекуди пророслий мохом асфальт криваву в'язку жижу. Разом із нею з горла огидним багряним згустком поруч шльопає квітка фізаліса. Вона потворна; Чисоме морщиться дивлячись на неї з огидою, острахом й злістю. Чоловік з силою натискає на квітку черевиком, розмазуючи й таємно сподіваючись, що та стане частиною асфальту та перестане бути «прищепленою» до нього. Але ні. Вологий кашель виривається з самого його внутрішнього наче зараз кишки виб’є, а новий бутон вилітає з нього знову, забруднюючи кривими бризками одяг.
Чізоме хапається за горло, намагаючись віддихатися та насилу видавити з себе останній бутон. Смак квітки наче ріже горлянку ножами зсередини, настільки гіркий. Той каменем застряг у горлянці, бо вирішив розпуститися прямо зараз. Дихати з ним через відритий рот було майже неможливо, але чоловік терпить до переможного. Блядське ханахакі, з ним же і не можна інакше.
Навіть велика кількість води в організмі людини не здатна нейтралізувати його отруту, якщо та вільно гуляє по крові. Чізоме навчився з цим жити, але так і не звик до того як на язику залишається цей мерзенний посмак. Іноді по-людськи хотілося катаною аж в середину до рота залізти й все там роздерти, так свербіло. Що ще гірше — пелюстки квітки від природи були гострі, а проходячи крізь горло відчувалися шпильками у волоссі якоїсь юде. І не те щоб він часто буває в червоних кварталах, але його робота брудна, а іноді хочеться ночувати не посеред вулиці чи в покинутих будинках. Ще кращій кращий варіант — в обіймах чужого тіла без інтимної близькості, але настільки близько, наскільки це взагалі можливо.
Минулого тижня він ледве встиг врятувати жінку, коли ту мало не зґвалтувало якесь жалюгідне героїсько, вважаюче, що має повне право «взяти будь-яку жінку, яку захоче де захоче, як захоче і коли захоче, раз захищає їх на шкоду власному здоров'ю». Чізоме не сказав йому ні слова — бо нащо витрачати час перед мерцем? — й просто перерізав горлянку, даючи виблядку декілька унікальних хвилин, щоб скупатися у власній же крові. Декілька краплин потрапило і йому на обличчя, а решта залило асфальт. Чізоме на декілька хвилин навіть поспівчував команді, якій доведеться прибирати весь цей бруд.
Чоловік шморгнув носом й розвернувся, шльопаючи черевиками на високій підошві по кривавій калюжі. Його очі миттєво знайшли жінку. У якійсь кольоровій юкаті, вона тихо плакала, прикриваючи рот тендітною рукою. Напевно, боялася, що Чізоме вб'є і її. Але, ясна річ, не для цього він щойно прирізав ту подобу чоловіка, щоб нападати на його жертву. Він опустив катани на асфальт — цикаючи від невдоволення, бо леза торкнулася кров, що розповзалася асфальтом — й виставив долоні вперед, намагаючись виглядати максимально безпечно. Вона була налякана, боялася вимовити хоч слово і коли наважился підвестися юркою мишею зникла в темряві провулка, а він встиг побачити тільки як вона звернула за поворотом й зникла у натовпу, що сьогодні святкував міжнародний День героя.
Несподівано, але буквально позавчора голова Чізоме лежала на її колінах і вона від нудьги плела йому невеликі чорні коси. Жінка сама його знайшла. Її посмішка була щирою, а її слова були тим, що Чізоме зворушило і здивувало одночасно: "дякую, що врятували мене, пане Пляма" і "вибачте, що втекла". Чоловік одразу ж зрозумів дві речі: вона вже знала з ким має справу і, що найдивовижніше, вона не боялася його. Мало того, була вдячна. Ніхто і ніколи не був вдячний за його роботу. Він торкався її обличчя лише раз — коли бачиться вперше після того, як вона втекла і Чізоме побачив у неї замаскований під шарами косметики синець. Щось змусило торкнутися її щоки. Він сказав їй тоді сухим голосом «вибач» розуміючи, що якби прийшов раніше — швидше за все вона уникла б тієї долі, яку пророкувало їй ціле геройське суспільство, не здатне наступити власному его на горло і визнати, що деякі (якщо не більшість) з них є тими, проти кого вони ж борються.
Тоді вона скромно подякувала йому ночівлею у закладі де працювала, нічого про нього не питаючи натомість. Він не дозволяв собі з нею нічого зайвого, навіть якби вона запропонувала. Відпустивши зброю та боротьбу хоча б на якийсь час, Чізоме мовчки опустився на постіль і міцно закрив очі, майже одразу провалюючись у сон. Впродовж ночі він не торкався жінки, а вона обійняла його за спину. Мабуть, це був її спосіб йому віддячити.
Та ніч була найспокійнішою за довгі роки. У той час він відчув себе, мабуть, зовсім трошечки живішим.
А зараз в нього ніби залізний зажмур на шиї.
Він у темному провулку знесилено спирається на стіну боком і дивиться на жваву вулицю, намагаючись заново навчитися дихати. Ноги тремтять, тілу важко встояти на землі, одяг ніби присмоктався до нього зайвою шкірою, шарф тисне на кадик, язик болить наче вогнем, а в руках оселилося поколювання — Чізоме лихоманить. Але нічого окрім холоду він не відчуває, а в горлі наполегливими дикими кішками шкребеться біль. Колючий настільки, що утихомирити його можна лише нападом задушливого, потворного кашлю. Слина густим червоним вилітає з рота, стікає по підборіддю, крапає на одежу, а він скидається її додолу. Відвертається. Потворний багряний всюди. Він заплющує очі.
Смак крові застиг у нього на язиці, запах крові просочився на вихаркані пелюстки, колір крові тепер ще й на асфальті.
Можливо, тому що не варто було прокидатися сьогодні. Слід було відлежатися у квартирі, до того ж і причина була цілком розумна — якщо блювотина у вигляді червоних бутонів є адекватним виправданням залишитися поза вулицями — але хто якщо не він донесе незриму очевидність у маси? Більше нікому, ніби весь світ одразу став сліпим. У такому разі Чізоме готовий стати поводирем. Та хоч псом на прив'язі, що показує шлях яким правильно йти в люті морози, це не має значення. Головне — він єдиний кому, судячи з усього, є ще що сказати. І якщо ця справа зведе його у могилу, це все ще буде краще, ніж мовчання.
Чізоме кліпає очима. Ганяючи з однієї щоки в іншу невеликий пелюсток, відволікається на секунду, щоб подихати спокійно. Цього часу, цього короткого перепочинку, цілком достатньо щоб земля задрижала під ногами. Ще одне моргання — і знову вибух під вухом. Підіймається пил, і люди біжать геть від людини, що проноситься повз, з обличчям, вираз якого — переламала тріщина спотвореної в божевіллі усмішки. А Всемогутній блискавкою, що освітлює своїм блиском надії погаслі очі людей, мчить слідом.
Чізоме, не бажаючи бути поміченим, обережно виглядає з-за стіни й зосереджено стежить за натовпом, лиходієм і бійкою що розгортається, очима. Його серце припиняє битися на деякий час. Чізоме ловить кожну дрібницю бою. Всесвіт сповільнився цієї миті.
Він чує вибух не вперше і не востаннє у своєму житті; в суспільстві, що у більшості складається з людей-героїв це така ось повсякденність. Він не дуже радий у ній жити. Його брудна, потворна повсякденність, загрузла в монетизації застосування сил, даних тілу природою. Його повсякденність загнана у суворі рамки, розфасована по коробках, його реальність — герої, що геройствують за гроші. Чи це не бісова іронія? Два абсолютно несумісні поняття. Дві паралелі які перетинатися не повинні за всіма канонами. Але ні. Ось вони й ось він: озлоблений на весь клятий світ та готовий кричати з рупором і табличкою в руках посеред центральної площі цілу добу безперервно, навіть коли пелюстки лікорісів, вивалюючись з його рота вологим задушливим кашлем, утворюють собою чортів кривавий водоспад.
Чізоме так одного разу навіть забирає швидка, а вже по прибуттю в лікарню одразу ж ампутують частину носа, через ніздрі якого почали прориватися паростки клятого лікоріса. Лікарі сказали йому тоді сумним голосом — залишилося зовсім мало. Що, думаєте, його це тоді заткнуло? Ха. Змусило кричати во всю горлянку ще відчайдушніше й набагато впевненіше. Адже втрачати все одно вже було нічого.
Але ж деякий час навчання в Юей до цього все йшло доволі непогано, правда. А потім… Токсичний землетрус, що рве на шматки, оселився в його грудях. Й стиснув так сильно, що стало нема чим дихати. Він не знав, звідки гризуче невдоволення росло в ньому подібно до токійських хмарочосів. Але він дивився на ці вулиці, де герої розплодилися на квадратний кубометр чумовою отрутою і йому хотілося блювати від однієї цієї думки.
Герої тепер є всюди: місто, країна та світ — у кожному кутку. Обожнювані, збагачені пестощами й оточені спалахами фотокамер, чужими «браво», «дякую» і «що я можу зробити, щоб заслужити бути врятованим». Усі герої та героїні. Від цього хочеться кричати, від цього він ще молодим та наївним стояв посеред вулиці з табличкою в руках мов божевільний і горланив щось, що нікого не цікавило:
— Чи ви не бачите? Геройська спільнота йде проти своїх же переконань, вони отримують нагороду, вони йдуть тільки до неї, а не рятують ваші життя. Їм начхати. На мене, на вас, ваших дітей. Вони залежать від вашої уваги, ваших подяк. Герої не рятують вас. Герої врятують вас лише тому, що отримають щось натомість. НЕ ДАВАЙТЕ ЇМ ШАНСУ. Ми не ляльки на вітрині. У кожного є унікальна здібність, а вони не мають права змушувати нас вважати їх нашим порятунком.
Але — сюрприз — Чізоме ніхто не почув.
Кого цікавить пацан з нетрів? Він втратив голос від цього крику і в горлі тепер нескінченно дере, а вибухи під вухом стали незапрошеними гостями в його повсякденності. То вночі, то вдень — цілодобово вони дзвеніть у вухах нагадуванням, що скільки не хвали цих недогероїв, їм завжди мало: вони багаття, а підбадьорливі слова стають хмизом. Полум'я горить, доки його годуєш. Чізоме згодом помічає, як вогонь розростається стихійним лихом. І світ давиться в цій пожежі, і тільки в Чізоме, здається, від страху перед очима все пливло.
Його життя стало тоді циклічним до неможливості в це повірити: він продовжував проходити на центральну площу, в його руках була така ж сама табличка, він продовжував ненавидіти героїв, суспільство все так само його не розуміло, а бутони рвалися з нього геть. Якоїсь миті їх стало надто багато і лікориси ледь не проросли крізь рот. Коли їхнє коріння видрали, залишивши потворні шрами по всьому язиці, Чізоме зрозумів, що діяти радикальніше — його тема. Він взявся за катану і приступив до зачистки Хонсю у своєму стилі. Дивно, але це подіяло. Лиходії потроху відступали, а герої почали працювати старанніше під страхом смерті від невідомої напасті.
Оцінюючи його, Шигараки мав рацію у всьому: якби Чізоме був заводчиком — його тварини були б найбільш породистими та слухняними. Зрештою, він собак завжди любив, а герої ті ж дворняги, тільки прикрашені помпезно і вдають, що породисті, щоб подати себе в кращому світлі, та продати себе подорожче. Але не вийде. У цьому акваріумі є значно важливіші риби, а деяких бійців навіть акули не з'їдять попри сильне бажання.
Лиходіїв, які мають зараз окрім цілі вкрасти сумочки у перехожих ще й непереборне бажання перебити купу народу без особливого на те мотиву, можна перерахувати по пальцях. Людей, які прагнуть змінити світ, не турбуючись, що звернули на темний бік так мало, що періодами Чізоме почувається вимираючим звіром, якому давно настав час або у заповідник, або на одну зі сторінок Червоної книги. Але не тут то було. Те місце зайняте кимось ціннішим, осяяним сонцем навіть у найпохмуріший день.
Всемогутній.
Ця людина стала легендою за життя, навіть у цифровій епосі залишаючись анонімною роками. Він був тим, хто привів наївного Чізоме Аґакуре у геройський світ і тим заради якого Пляма звернув у бік злодійського. Всемогутній був тим хто у найтемніші часи нагадував лише своїм існуванням, що не все ще втрачено. Що є ще герої, навіть серед цієї купи ненажерливих до популярності покидьків. Просто вони про свої обов'язки забули, їм же тільки гроші подавай. Чізоме ношу їхнього «переходу» на правильний геройський шлях звалить на свої плечі, аби тільки дало результати. Навіть якщо це означатиме, що комусь треба буде перерізати горлянки, комусь розпороти живіт, а когось скалічити так, що на обличчя буде неможливо дивитися без сліз і нудотних позивів — то таке, нічого страшного.
Адже це не так вже й складно, га?
Він забувається у цій своїй роботі настільки, що навіть одного разу не помічає як торкається Всемогутнього у той його хворобливій формі. Чізоме мчав тоді між провулками заганяючи чергову тварюку, що кликала себе «героєм» в кут темніше і з дуру збив когось, хто проходив повз. Вибачатися не в його правилах так само як і простягати руку, щоб допомогти встати — Аґакуре тільки пирхнути встиг і помчав далі, не помітивши навіть як людина, яку звістку світ величає Героєм номер один, захлинутися кров'ю при падінні. Як ледь помітна крапля потрапила Чізоме на катану. І як він її потім ковтнув, коли злизував з леза, щоб знешкодити свого супротивника. Хто б міг подумати, що він заразиться цим своїм квітковим блядством саме так.
Коли Аґакуре виблював свою першу квітку, Всемогутній — його звуть Тошинорі Яґі, Чізоме знає, давно вже знає — ще спав, навіть не дізнавшись, що Плямою був вбитий черговий герой. Він не був популярним і ім'я загубилося десь у рядках стрічки новин, які Тошінорі мало хвилювали.
Він заснув тоді на продавленому дивані біля включеного телевізора, ледве зумівши себе туди доповзти після чергової битви через яку мало не вихаркав власні легені й нутрощі разом із ними. А прокинувся чоловік від мокрого кашлю та гострого болю у грудях вночі. Фізаліс, квіткова коробочка якого випала з рота разом зі слиною та кров'ю, його не особливо здивував. Чоловік дочекався закінчення нападу, а коли ще декілька квіток випало, випив пігулок, стомлено поплентався до спальні й впустив там своє тіло. Скрючившись від спазмів у позі ембріона, він провалився у сон. Нехай той й був тривожним і задушливим, практично нестерпним, але це теж була необхідність. А квітки фізаліса у кривавій жижі в паркеті у вітальні чекали ранку.
Він завжди залишав їх удома на деякий час, хай то навіть було бридко; може в них оселися б духи померлих, прийнявши за свої нові будинки?
Їхній сік та смак, їхня текстура та форма, Тошинорі Яґі, Символ миру, знав все це вже так давно, що боляче навіть згадувати про ті часи, коли він почувався здоровим.
Він був хворий на ханахаки вже понад п'ять років. Не чимось простим типу застуди або хворого горла, а тією хворобою, яка так чи інакше призводить до смерті без належного лікування або при занадто важкій стадії. Підхопив цю заразу через невдале перелевання крові, яка у такій професії як його була тим ж самим що для звичайної людини сходити у магазин. Трубки, ін'єкції та нескінченне приймання пігулок, які покривають собою один симптом і стають причиною сотні інших — все це його послаблювало, імунна система дала осічку і в якийсь момент все вийшло з під контролю. Про хворобу він дізнався занадто пізно, щоб щось із цим робити.
Початковою версією вважалося, що вірус ханахакі поширюється повітряно-крапельним шляхом. За даними помилкових досліджень, Тошінорі підхопив хворобу під час однієї зі своїх численних битв. Вже пізніше — набагато, набагато пізніше — виявилося, що насправді ханахакі є в кожного. Просто не кожна людина їм хвора. Вірус і дійсно поширювався повітряно-крапельним шляхом, але потім просто чекав часу, щоб мутувати й розсіяти насіння по крові. Організм Яґі був ослабленим із самого початку, потім були операції, переливання чиєїсь хворої крові.. Цього було цілком достатньо, щоб через кілька місяців крихітний ліхтарик випав з його рота після задушливого нападу кашлю. Коли він, Герой номер один, тримався за простирадла й із хрипом та сльозами випльовував-викашлював залишки повітря та жовч замість їжі, випала його перша квітка — рудий, як хвіст лисиці, фізаліс. З соковитою кулькою всередині й ніжною, сухою шкіркою. Тошинорі бачив його раніше в руках дітей і на прилавках біля золотих рибок. Тієї ночі вони сипалися з нього каменепадом.
Але чи його історія хвороби така важлива у більш глобальних масштабах? Чи не половина планети вже стала носієм, інша — рознощиком хвороби. Вірус прийшов разом із примхами, а можливо навіть через них і виник. Появила себе хвороба так само загадково, як і виник феномен дитини, що світиться, та інших таких разом за нею; для всієї світової наукової спільноти ханахакі стала один із приводів битися в конвульсіях невідомості день у день. Бо не так просто знайти адекватне пояснення тому, що крізь людину ні з того ні з сього можуть почати рости квіти, а гірше — прориватися назовні. Крізь горло, проростати крізь очі та шкіру, мутувати всередині органів. Ще складніше було пояснити феномен «магічного ритуалу» з поцілунком або фізичною близькістю (у тому сенсі коли просто перебуваєш поряд, а не секс, хоча і він іноді допомагає) двох інколи знайоми, а інколи і абсолютно нічим не пов'язаних із собою заражених, які можуть уповільнити процес протікання хвороби один в одного. І те — лише поодинокі випадки.
Що це, якщо не насмішка природи? Буцімто, як знищуєш її, так у неї й перетворишся.
Тошинорі не вважає себе кимось або чимось особливим. Він лише шкаралупа, тендітне, хворобливе вмістилище й носій для величі Всемогутнього, який утримує на своїх плечах спокій усього світу. Якщо це означає, що потрібно перетерпіти кожен симптом, то він буде тут для цього. Зрештою, його обов'язки перед людством, яке поклявся боронити, будуть у списку вищими ніж його особисті бажання. Нині все, що їм рухає — порятунок людських життів. Біль? Кров? Звична справа для справжнього героя. Вдивляючись у вічі смерті двічі на день, Тошинори якось не сильно хвилювало що іноді вона дихає в потилицю цілодобово. Тому, коли він побачив сьодні лиходія, що проносився повз залишаючи по собі кривавий трупний слід, одразу кинувся в бій не чекаючи допомоги інших героїв.
Він бачив якусь тінь біля стіни краєм ока, що зігнулася і впала на землю, але він вже прийняв бій і було надто пізно відступати. Тошинорі після бою твердо вирішив, що обов'язково перевірить, що там трапилося. Ну, або ж бо направить когось з інших героїв. Він навіть припускати не смів би, що смола провулка поглинала своєю темрявою одну невелику таємницю людини, яка була справжнім хижаком, харчування якої — самі герої.
А поки бій триває, його тіло, сила та розум повністю належатиме людям, будуть їм щитом. Навіть якщо це означає, що фізаліси він сплюваватиме разом зі згустками крові у свою долоню. Ніщо не може зганьбити таку необхідну зараз посмішку віри Всемогутнього.
Чізоме пірнув рукою собі в саму горлянку, поки рука Всемогутнього врізалася в обличчя іншого лиходія. Він із захопленням, але крізь пелену сліз, спостерігав за битвою схожою на запеклий танець. Дивно, що саме в цей момент лікоріс вирішив дати маху й додав у наполегливості — Чізоме витяг його зі стеблом, гидливо відкинувши об стіну навпроти тієї, якою знесилено стікав униз. Жаль, але кореневище залишилося десь усередині нього, а це означало, що квітка ще повернеться. Хоча не те щоб хоч щось допомогло його прибрати, крім припинення зростання за допомогою медичного втручання, а про інший варіант Аґакуре навіть не замислюється. Просто тому що… а кому він потрібен окрім купки єбанутих на всю голову дітлахів з Ліги?
Пф, вибачте вже.
Варто було лише вдихнути, як живіт тієї ж миті ніби кинджал проткнув; не сказати що це було якесь нове почуття для Плями. Стиснувши зуби, він остаточно зігнувся в колінах і впав, ударившись обличчям об асфальт. Кров знову потекла носом.
Чізоме відсторонено подумав, що з такими наслідками тепер обов'язково треба буде змотатися до підпільної лікарні. Може хоч там допоможуть викорчувати квіткову тварюку. Хай хоч без наркозу ріжуть, начхати вже, аби ходити міг та битися. У цьому полі з гнилих жінок і чоловіків у безглуздих костюмчиках Чізоме прибрав ще не весь бур'ян. Головне, щоб зараз не валявся надто довго непритомний.
Таке вже траплялося раніше. Мається на увазі його тіло, що валялося біля баків для сміття; тут навряд чи хоч когось він цікавив, люди сприймали за п'яничку й швидко проходили повз, тож відключатися можна було майже без остраху виявлення. Зрідка йому руки приходили полизати собаки. Їхні мокрі носи торкалися його понівечених мозолями та шрамами від мечів та битв долонь, а язики злизували запах їжі, якщо такий був. За таку добру працю охоронців, Аґакуре по пробудженні обов'язково знаходив їм чогось смачненького. Вони завжди були голодні, як і він. Як це називається? Ах так — собаки були б його тотемними тваринами, якби він міг вибирати.
— Гей, з вами все гаразд?
Він розплющує очі коли на вулиці вже сутеніє. Але на цей раз все йде не так. Він не очікує зустріти хоч когось у такому місці як це. І йому точно не особливо звично було приймати чиюсь руку допомоги, протягнуту ось так просто. Але зараз обирати не було шансу. Коли він підвівся з асфальту, під стурбованим поглядом Всемогутнього... Стоп.
Ха, хто б міг подумати.
Чізоме здається, що вся його слина стала в'язкою, а повітря закінчилося десь після дзвону у вухах — настільки величезний шок він відчуває прямо зараз, стоячи у парі кроків від людини, яка ідеально вписується в його ідеологію, завдяки людині якому вона виникла взагалі.
Він впізнає його відразу ж як тільки бачить, але не видає не себе, ні самого Тошинорі. Зустрівши його на вулиці навряд чи хоч хтось здогадався б, що це — саме той, кого називають «Всемогутнім». Він хворо виглядає, ніби скелет на якого натягли шкіру без його на те бажання. Весь його вигляд кричить про біль і втому, і про загартованість та якийсь роками заточений стрижень, який досі утримує його тут.
Аґакуре майже соромно стояти перед ним ось так: його футболка і штани залиті кров'ю, а сам він оточений найпотворнішими квітами на планеті, які свідчать про те що він невиліковно хворий ханахакі. Чоловік почувається мало не голим. Без катани та ремінців, що стягують шкіру вагою дрібних ножів, вся впевненість кудись випаровується. До того ж це зустріч із кумиром, який (Чізоме дуже на це сподівається) якось колись уб'є його в чесному бою. Тому, спантеличений і вибитий з колії, не дивно, що відповідає не відразу:
— Все в порядку. Дякую за турботу.
Він шанобливо вклонився, але поруч із Всемогутнім (ніколи не дозволить собі називати його «Тошинорі Яги», надто фамільярно) це відчувається так, ніби схилив голову перед імператором. Доводиться боротися із бажанням тріснути головою землю, мало не впасти до його ніг. Чізоме відчуває нескінченну відданість цій людині, це щемить у грудях захопленням — якби він був псом, уже виляв би хвостом та ластився до рук, щоб за вухами почухали.
— Може вас варто проводити додому? Поки ви були непритомні, перепрошую, ваша голова… — Тошинорі на секунду запнувся й злегка почервонів, згадуючи, що взагалі-то поклав голову незнайомця на свої коліна, коли знайшов. — У вас сильний жар.
— Не варто, правда, — Чізоме видавив з себе усмішку, яку з натяжкою можна було називати «збентеженою» і судомно роздумував над тим, як вийти з цієї дуже сумнівної ситуації, особливо з розрахунком на те, що в нього і немає дома як постійної точки. Мешкає він зазвичай деінде. У цьому районі, наприклад, є досить приваблива покинута будівля. — Зі мною часто подібне трапляється, сьогодні просто варто було залишитися вдома.
Він негайно витяг з кишені свої пігулки (які на щастя ще залишилися) і ковтнув одну дивлячись Всемогутньому у вічі. Чорна пігулка з червоним хрестиком, тому що призначалася для придушення ханахаки отруйного типу, відчувалася на язиці мерзенною гіркотою. Чізоме їх практично не приймав через побічні ефекти, які могли сильно ускладнити його «роботу», але зараз не було вибору, він же намагався вдавати звичайну людину. Слід було втекти якнайшвидше.
Всемогутній, варто було розгледіти які саме чоловік приймає пігулки, здивовано вигнув брову, але коментувати не став уважно стежачі поглядом за чужим кадиком, що сіпнувся (мабуть, переконуючись у факті прийняття ліків).
— Я живу звідсіля через один поворот. Не хотілося б водити додому незнайомих людей, мало що подумають сусіди. — Чізоме придав власному голосу сміхотиві нотки, — розумієте?
— Ммм, так.. — Всемогутній зробив коротку паузу, перш ніж продовжив, — Яґі Тошінорі, будемо знайомі.
І він сліпуче посміхнувся однією з тих посмішок від яких у Чізоме хребтом пробігали мурашки. Скільки ж сил потрібно було Всемогутньому, щоб триматися на ногах і посміхатися ось так запросто коли сотні, тисячі, мільйони та мільярди людей покладають на нього всі свої надії? Що стоїть за цією його посмішкою окрім болю та безсилля перед смертю, злочинами та нескінченною гниллю людських душ? Від думок про це, Аґакуре завмер на мить, а вираз його обличчя набув якоїсь, навіть для нього самого, незрозумілої емоції.
Мабуть, Всемогутній трактував це якось по-своєму, підходячи на крок ближче (хоча куди вже ближче) і вдивляючись у його очі. Чізоме в цей момент зрозумів, що нескінченно ниючий біль у грудях кудись зник. Здавалося, поруч із цією людиною навіть дихати ставало трошки легше.
— Ви точно впевнені, що дістанетеся самостійно? Як на мене, виглядаєте ви досі все ще кепсько. — Сказав він, а потім, мабуть, зрозумів як це грубо прозвучало й почав ніяково блукати очима будь-де, окрім самого Аґакуре.
На жаль, погляд його зачепився за декілька квіток під ногами. Не потрібно було особливо розмірковувати, щоб скласти два і два.
— У вас… лікориси, як бачу? — Він відкашлявся в кулак. — Ваші квіти дуже гарні, такими й захлинутися не соромно.
Як мінімум, це можна було вважати нетактовним та навіть образливим, але, мабуть, герой вирішив у такий спосіб увійти в довіру, щоб супроводити-таки недолугого перехожого, який давиться отрутою, до лікарні. Він помовчав хвилину, а потім, на превеликий подив Аґакуре, видав:
— Квіти не знають листя, а листя не знають квіток. Їх ніколи не можна побачити разом, так у тій приказці було? — Нервовий смішок прокотився провулком слідом за його словами.
Колись лікарі сказали Аґакуре, що коли розвиток хвороби дійде до кінця циклу, лікоріси розпустяться востаннє й зав'януть на його тілі, а вже опісля з'явиться листя. Але він до того моменту не доживе. Листя він і справді побачити не встигне. Тількі кляті могильні квіти.
Чізоме розсіяно кивнув.
Йому слід було забратися звідси якнайшвидше, перш ніж... Перш ніж будь-що з того, що могло б статися, сталося б. Тож Пляма ще раз подякував Всемогутньому (у думках його все ще відчайдушно не хочеться називати на ім'я, навіть якщо той сам дав на це згоду) і твердою ходою, настільки наскільки був здатен, пішов геть. Йому було практично боляче йти вглиб провулка; щось невагомо-болюче магнітило ноги до асфальту, щось інстинктами трубило повернуться і бути поруч, купатися в цьому світлі.
Проте, Чізоме все ж слід було йти.
Небо, що замикалося червоними сутінками, відчувалося як оксамитова кришка саркофага, що востаннє закривалася. Перш ніж зайти за поворот багатоповерхівки, Аґакуре обернувся. Йому здалося, що він чув щось схоже на приглушений кашель, але на колишньому місці вже нікого не було. Всемогутнього також. Як і квітів, що дивно. Чізоме вивів логічну гіпотезу про те, що Герой номер один точно не міг дозволити розповсюджувачам смертельної хвороби валятися посеред дороги, навіть якщо безлюдної у більшості часу. Придушивши в собі бажання посміхнутися над власними роздумами про те, як той сідав на коліна й власноруч збирав кожен лікоріс, Чізоме пірнув у натовп.
Він так поспішав, що навіть не помітив прозорого, як павутинка фізаліса, втоптаного в землю ногою Тошинорі.
Плямі не варто було затримуватися. Зараз хотілося курити нескінченно довго затягуючись і видихаючи, поки це приємне почуття присутнього в легенях повітря, нікуди не поділося. Вже було начхати й на кров на одязі, і на все на світі. Аби тільки б прибрати зрадницьке тремтіння, та далі налаштувати себе скакати по дахах багатоповерхівок, вбиваючи й каліча недогеройчиків.
А про те, як у грудях теплішало й легшало від цієї зустрічі, можна було і забути.