Chapter Text
Шень Цзю рефлекторно сіпнувся, коли відчув сильний потік духовної енергії, який заповнив собою всю водну темницю, але кайдани, які тримали його, тільки сильніше впились в зап’ястя. Чужі потоки проникли під шкіру, розриваючи її та залишаючи на ній глибокі порізи. Чоловік міцніше стиснув зуби, коли на поверхні виступила кров. Він спробував встати на ноги, та старий перелом стегна дав про себе знати і чоловік завмер, не дозволяючи собі похитнутись чи впасти назад на холодну землю.
В нього залишилась хіба що гордість, і він не міг втратити її тут. Краще вже життя.
Шень Цінцю знав, хто повільно йшов до нього. Знав, чиї кроки відбивались від стін, чия сила змушувала стіни навколо них здригатись. В темряві він не міг розгледіти його силует, але червоні очі спалахнули тоді, коли він наблизився впритул.
Надто швидко.
Надто близько.
— Як справи в мого чарівного вчителя? — Голос його колишнього учня Ло Бінхе був низьким, грудним, він не приховував іронії та говорив як переможець. Як той, хто вже святкував, хто отримав бажане, перед ким не було перешкод на шляху.
— Я не твій вчитель, але… як тільки… побачив тебе — стало гірше, — Шень Цзю прошепотів, горло досі боліло. Він старався говорити спокійно, з усіх сил жадав, щоб демон навпроти нього не відчув його страх. На більше він не заслуговував.
Бінхе тихо засміявся, а потім почав ходити навколо нього. Цінцю змусив себе не рухатись і не повертатись до нього. Він дивився прямо, гордо підняв підборіддя трохи вище та втягнув повітря через ніс.
В темниці було вогко, він давно не відчував власних пальців від довгого перебування тут. Його показовий суд закінчився, вирок був винесений, і він опинився в темниці палацу Ло Бінхе, де тепер ніхто не міг прийти по нього.
Шень Цзю заборонив собі мріяти про порятунок. Тепер він жадав лише легкої смерті. Щоб без побоїв, без порізів та переломів. Без пробитої голови та тьмяного зору. Без чортового Ло Бінхе.
Втім, він знав, що не варто було на це сподіватись. Колишній учень хотів його крові. Хотів страждань. Хотів помсти. Вона вела його роками, хіба б міг він позбавити себе задоволення гратись з вчителем?
Цінцю б не зміг. Він зробив би так само.
Тому зараз він сидів глибоко під землею, оточений лише високими стінами, не бачив світла, не чув чужих голосів. Його світ звузився до Ло Бінхе, який приходив сюди кожного дня. Який залишав на ньому безліч ран, який насичував його темною ці. Який сміявся над тим, як золоте ядро чоловіка тремтіло та кришилось, як сили покидали канали.
Цінцю знав, що сконає тут. Та перед цим він хотів зіпсувати Бінхе все, до чого б тільки дотягнувся.
Насолоду, перемогу, думку, що він отримав все.
Чоловік мало не закашлявся, коли в повітрі запахло солодкими парфумами та терпким червоним вином, спазм пройшовся всім тілом.
— Бінхе, май повагу, не приходь до мене одразу після того, як закінчуєш ігри зі своїми дружинами, — в Цінцю поки ще були сили говорити з ним, і він робив все, аби хоча б словами зачепити хлопця, який так швидко зібрався на вершину цього світу. — Повітря тут і так важке, досить того, що…
Вчитель не закінчив речення, Ло Бінхе схопив його за горло та легко підняв в повітря, а потім притис до найближчої стіни, нависаючи над ним. Шень Цінцю рефлекторно важко видихнув, та все ж не схопив хлопця за руки, не відвів їх. Він тільки відчував, як камінь під його спиною покрився глибокими борознами, як тріщини пішли вгору.
— Найкращі ігри в мене все одно з вами, — Учень максимально наблизився, хватка стала сильнішою, Цінцю чув його голос над вухом. Його кінцівки все одно похололи від страху.
Він не знав, чого очікувати. Не знав, як надовго він застряг тут… А що як… на сотні років? Що як Бінхе ніколи не набридне?
— Як воно тепер? Лише я, тільки я… і ви… абсолютно один.
Черговий ляпас від учня, черговий удар в живіт, знову кров в роті, яку він то ковтав, то випльовував.
Ло Бінхе був монстром. Демоном. Тим, хто не знав жалю. Тим, хто нарешті став тим, ким мав. Володарем. Імператором. Чия влада розійшлась землями, хто контролював Безодню.
— Вчителю, чому ви сьогодні такий мовчазний? — Він схилився над ним та за волосся підняв його голову вище, так, щоб вони могли дивитись один одному в очі.
Бінхе примружився, чоловік тремтів, але не здавався. Він був впертим, він робив вигляд, що ще міг виграти, що його життя не було нікчемним і не належало хлопцю повністю. Що він досі був тим заклиначем, тим главою Піка, тим, хто контролював все навколо себе. Чиї накази виконувались, кому всі намагались догодити.
— Ти ніколи не був цікавим співрозмовником, Бінхе, до того ж… — він підняв на нього погляд. Образ розпливався, але він робив все, щоб виглядати сфокусованим, щоб не мружитись від різкого болю в потилиці. — З дикими тваринами не варто вести дискусії, їх потрібно вбивати і…
Ло Бінхе, тримаючи його за волосся, втиснув його обличчя в землю. Шень Цінцю відчув шматочки в роті та закашлявся.
— То спробуйте, — хлопець навис на ним, затискаючи чоловіка між своїм тілом та землею. — Давайте, я дам вам фору, — він швидко шепотів, його дихання пришвидшилось.
Роздратування та гнів сягали свого піку, він так легко піддавався емоціям через вплив темної енергії. Вчитель досі сподівався скористатись цим.
— Давайте я дам вам ваш меч і… ой, а де він? Хіба він не розбився, коли ви спробували зупинити мене?
Шень Цінцю у відповідь тільки нервово засміявся. Він втратив власну зброю так давно, що вже й забув про це. Вірний меч перетворився на попіл, а частина сил була назавжди втрачена.
— Може я принесу вам інший? — Хлопець знущався. Він не відпускав чоловіка, не зменшив тиску, заклинач відчув, як його ключиці тріщали. Та Ло Бінхе стрімко пропустив його каналами свою силу, зцілюючи рану. Звісно, ще було рано. Він не хотів йти. — Може, мені пора повернутись в школу Цанцюн? Подивлюсь, які мечі залишились в їхній зброярні… Як думаєте, для вас щось знайдеться? Бо…
— Не смій навіть ступати на територію школи! — Шень Цзю перебив його, підвищуючи голос, за що одразу отримав ще один удар обличчям об землю. Кров пішла носом, та він стиснув губи, не даючи стогону зірватись з них. — Твоя територія — ця брудна Безодня, гний тут, не показуйся людям, досить з них…
— З яких пір добробут школи вас так турбує? — Хлопець засміявся. — Хіба ви не ненавидите її? Я пам’ятаю, як ви зневажали кожного, хто вчився з вами… чи працював. Чи навіть з’являвся поруч, — він знову нахилився нижче, його гаряче дихання обпікало вухо та свіжі рани.
Чоловік цього не разу не зумів стриматись — він сіпнувся, намагаючись скинути його з себе.
Це вже було близько. Занадто.
Серце почало калатати в грудях швидше.
— Ви ж всім бажали смерті. Всім, хто дивився на вас якось не так… хто шепотів за вашою спиною, хто наважувався вам сказати в обличчя, що ви не гідний свого місця, — кожне його слово било батогом.
Ло Бінхе знав все. Він бачив це в його спогадах, кошмарах та снах. Він оголив його душу та сміявся відкрито та щиро, коли зрозумів, скільки всього ховав чоловік за горделивим поглядом.
— І тобі теж, чому ж ти не помер? — Голос Цінцю втратив впевненість, втратив сталеві демонстративні нотки. Учень тихо розсміявся.
Він досягнув своєї цілі. Змусив чоловіка до глибини душі відчути холодний та липкий страх.
— Щоб бути поруч з вами. Вічно… Ви будете дивитись мені в очі, ви не зможете відвести погляд, я не дам вам цього зробити. Не тепер, коли ви тут. Для вас існуватиму лише я…
Тіло Шень Цінцю боліло, але він міг це пережити.
Втім, коли Ло Бінхе повернувся наступного дня, то, справді, приніс йому декілька мечів. Зламаних. Пошкоджених. Тих, які колись належали адептам піку Цінцзін.
Шень Цінцю не сказав і слова, але тупий біль з того дня не покидав його тіло. Рани не загоювались, шрами ставали глибшими, Ло Бінхе грався з його свідомістю та нагадував з дня на день, хто був винен в усьому. Хто ніс відповідальність. Хто зробив так, що вони обоє опинились тут. Один перед одним.
Чоловік втратив відчуття часу, знав тільки, що ці зустрічі б ніколи не скінчились. Він знав, що демон зруйнував школу, що вбив мало не всіх.
— Я б хотів, щоб тебе ніколи не існувало, — Цінцю видихнув фразу йому прямо в обличчя, коли хлопець тримав його за підборіддя. Він сильніше стиснув його і неприємний хруст пролував у вухах. Рот наповнився кров’ю.
— Як шкода, що ця ваша мрія не збудеться.
Шень Цінцю хотів би втратити слух. Хотів би більше не чути його глибокий сміх. Життя поступово покидало його. І він був радий, хоч і боявся зникнути назавжди. Роками йти до щасливого життя, і так ніколи його не відчути. Так і не забути, що таке тривога, не відпустити минуле, не пройти все і… Боротьба не мала більше ніякого сенсу.
— Вчителю, думали колись про ще один шанс?
Це було останнє питання, яке Ло Бінхе задав йому сьогодні. І він не міг викинути його з голови.
Думав. Він думав про такий шанс. Та вже не для себе. Для нього все втрачено. Якби ж він міг хоча б врятувати школу… тих, хто залишився. Це б додало хоча б якогось сенсу цим рокам, які він провів тут і…
Шень Цзю криво усміхнувся собі під ніс. Навіть зараз він все одно думав про себе. Навіть через порятунок інших. Але він мав на це право.
Якби в нього тільки був ще один шанс…
Чоловік краєм вуха почув легкі крови, він не міг підняти голову на того, хто зайшов, сил на це зовсім не було, але якщо Ло Бінхе знову хотів…
Заклинач відчув, як хтось обережно приставив край нефритової піали до його губ.
— Хто…
Він захрипів, а людина, яка прийшла, влила в нього все, що було у ємності.
Демонічна отрута подіяла миттєво. Та все ж вона була безболісною. Він провалився в сон, і сподівався, що більше ніколи не прокинеться.
Шум у вухах ставав гучнішим. Спочтатку він нагадував сильні пориві вітру, потім ж до нього додала легка музика… немов хтось повільно перебирав струни ґуціня. Однак, за мить до ніжної та приємної мелодії додався тріск. Щось схоже на дерево, та все ж… не зовсім. Шень Цзю ніяк не міг відігнати ці звуки від себе, все його тіло йому не належало. Він не відчував ні рук, ні ніг, навколо нього нічого не могло існувати і…
Його миттєво засліпило яскраве блакитне сяйво. Він заплющив очі міцніше, але воно все одно пробиралось під повіки. Тупий біль від побоїв та рваних ран зник, але легке печіння в меридіанах залишилось. Та воно не було занадто різким, хоч він й відчув легку нудоту…
Нудоту? Як це можливо?
Що відбувалось?
Вільне падіння закінчилось, чоловік відчув під спиною м’яку поверхню.
«Вітаю.» — Чийсь ніжний, дівочий голос пролунав в голові.
Шень Цінцю зі страхом розплющив очі. Що як його отруїли, бо це був наказ Ло Бінхе? Що як в тій піалі було щось, що зцілило його і тепер… все мало початись спочатку?
Цінцю стрімко сів, а за секунду перед його очима з’явились блактитні плями. Їх ставало все більше, вони були різними за розмірами та формою, деякі нагадували кола, інші — прямокутники. Калейдоскоп відтінків змусив його відсторонитись та практично втиснутись в м’яку спинку ліжка.
— Що це таке? — Його голос був осиплим, лише за мить за цими самими картинками він побачив, що знаходився в… своєму бамбуковому домі.
Вогники складались у слова, перед чоловіком з’явився напис, а потім той самий дівочий голос продовжив:
«Вас вітає Система «Дев’ять», — напис перед очима не мав ніякого сенсу, на обличчі чоловіка з’явився страх. Та окрім бездушних картинок на нього дивились ще декілька переляканих і одночасно здивованих очей.
«Зараз я розкажу вам правила та умови…»
— Закрий рота! Зникни!
Він обхопив себе руками за голову, але разом з шепітом з тіла почала вириватись духовна енергія.
— Це вже щось новеньке, ти такого досі не робив, — чоловік максимально нахилився вперед, він міцно заплющив очі, але написи не зникали. Цінцю до болю стиснув свої власні плечі, так, що нігті впились в шкіру і він… відчув біль.
У снах він не відчував болю, тому Ло Бінхе мучив його картинками, зображеннями і словами, зараз же…
— Глава Піку, — цей голос був… знайомим. Таким далеким, але все ж… знайомим. — Його енергія зовсім нестабільна, потрібно…
Шень Цінцю різко підняв голову, його очі зустрілись із занепокоєним поглядом Му Цінфана. Лікар школи хотів взяти його за зап’ястя, але він висмикнув руку.
— Цінцю, заспокойся.
Очі чоловіка стали ширшими від подиву. В нього перехопило подих, а в грудях все стиснулось.
З рота вирвався пар, він не кліпав. Поруч з його ліжком стояв Юе Цін’юань. Чоловік нахилився до нього, а потім завмер, так і не наважившись власноруч перевірити його канали.
Обличчя глави школи зникло в нових літаючих написах, а голос в голові продовжив.
«Система «Дев’ять» активувалась автоматично, ваше підтвердження не потрібне…»
Шень Цзю затулив вуха і примружився.
— Що ти робиш? Чого ти хочеш? — Він знав, що чортовий демон міг його почути. — Навіщо ти показуєш мені їх? Я вже давно їх поховав! — Він підвищив голос. — Явись сам, зроби те, що хочеш!
Раніше він почув би сміх. Раніше, на стінах з’явились би тіні, під ногами — свіжа липка кров, а потім з черного туману виріс би Ло Бінхе. Аплодуючи, знущаючись, просячи його продовжити це шоу.
Та цього разу лікар знову спробував стабілізувати його стан. Чужа духовна енергія, яка потрапила під шкіру, не розривала його судини, не приносила пекучий біль, вона була прохолодною, розходилась меридіанами і потрапляла до ядра, яке…
Яке було цілим! Яке билось в такт з серцем. До якого, здавалось, Ло Бінхе ще не дотягнувся.
Цей кошмар був моторошнішим за інші! Бо він… бо він…
«… система «Дев’ять»…».
Ієрогліфи запульсували та стали яскравішими.
Голос продовжував щось говорити про правила, та він чув лише уривки.
Дев’ять… Що таке дев’ять… Його колишнє ненависне ім’я і…
Цінцю мимоволі почав сміятись гучніше. До сліз в очах. Вперше він не зміг стримати реакції.
— Я ненавиджу тебе! Я так сильно тебе ненавиджу!
«… у вас буде дев’ять спроб…».
— Цінцю, — Юе Цін’юань знову заговорив до нього, плечі Шень Цзю здригнулись.
Це не міг бути він! Але такий схожий. Ло Бінхе гарно знав своїх ворогів, міг відтворити їх образи ідеально. І так само добре він знав його. Бо цього разу вдарив з усією ненавистю, доводячи мало не до божевілля.
«… п’ять завдань, які дозволять вам отримати найбільшу нагороду, але…»
— Перестань говорити!
На його гнівну фразу глава школи відійшов на крок назад. Цінцю зарився пальцями у волосся на скронях, а потім затулив вуха.
— Пане Шень, треба заспокоїтись, — Му Цінфан заговорив до нього суворіше. — Ти не допомагаєш, мені тримати твою енергію під контролем.
Лікар тримав обидва його зап’ястя та передава ці. Він насупився, на чолі зібрався піт. Чоловік кидав короткі погляди на главу школи, але той лише хитав головою, даючи зрозуміти, що не підійде. Він боявся, що його присутність зробить тільки гірше. Навіть зараз вони ризикували.
Написи перед очима Цінцю знову яскраво пливли перед ним. Бадьорий голос продовжив:
«… якщо ви провалите всі дев’ять спроб, покарання…».
— Я не розумію, я нічого не розумію, — чоловік почав схвильовано ковтати, та ком в горлі не зникав.
«Для того, щоб прослухати інформацію окремо про кожне завдання, натисніть… ”.
Шень Цзю замахав перед собою руками, а потім зрозумів, що пальцями пройшовся поток ці. Він раптово випустив його, пробивши діру в стіні навпроти нього та піднявши в кімнаті вітер.
— Як ти мене дістав!
Та все ж його сили були при ньому. Чому? Чому Ло Бінхе дозволив йому відчувати себе сильним? Чому його видіння ніяк не зникло навіть після того, як чоловік вивільнив енергію?
Він не помічав стурбованих поглядів Му Цінфана та Юе Цін’юаня. Бо знав, що якщо подивиться їм в очі, якщо почне сподіватись на щось, то вони… зникнуть. Розтануть в повітрі, залишивши після себе лише важкий могильний запах. Краще взагалі не звертати на них уваги, не піддаватись почуттям, не вірити в те, що зараз бачили його очі.
Та поруч з лікарем на низькому столику він бачив настої та ліки, а ще… своє віяло. Те, яке Ло Бінхе давно зламав в нього прямо на очах.
— Давай вже!
Через ці картинки, через нестабільний потік енергії біль в очах Шень Цзю ставав різкішим.
— Так і до ще одного відхилення недалеко, — лікар ніяк не міг достукатись до нього. Юе Цін’юань не витримав та зробив крок до чоловіка. На кінчиках його пальців з’явились язики світлої ці, він вибачився перед Цінцю за те, що мав зробити.
Воно обидва хотіли втримати його, заспокоїти, і якщо знадобиться, то… зробити все, щоб він втратив свідомість.
— Цінцю, ще одне відхилення пошкодить твої канали та здоров’я.
«Пане Шень, рівень довіри Юе Цін’юаня до вас знизився на один пункт…».
— Де ти ховаєшся? — Шень Цзю відмахнувся від червоних написів, які з’явились навпроти нього і застилали майже все поле зору. — Боїшся мене? Чи хочеш насолодитись? Так знай, ти свого все одно не досягнеш, Бінхе! — Він викрикнув ім’я колишнього учня. — Давай, Бінхе! Покажись! — Чоловік хотів був скочити на ноги, але інші заклиначі стримали його.
Та тільки за дверима, що вели в кімнату з’явилась тінь. Вона рухалась повільно, а кожний крок, який скорочував відстань між ним і тим, хто збирався зайти, змушував Цінцю нервово сміятись та облизувати губи.
Власна ці отруювала його, написи над головою — зводили з розуму, та він розумів… бачив, що той, кого він гукав, нарешті прийшов.
— Вчителю, — двері стрімко роз’їхались в сторони, і на порозі з’явився учень. Чотирнадцятирічний Ло Бінхе перелякано дивився на нього, а в очах Шень Цзю потріскались капіляри.