Work Text:
Людство помирає.
Вони поспішно ховаються під землею та замість шкіри один одного на дотик відчувають лише товсті скафандри. Повітря стає важким та надто далеким, а через темне скло навіть промені пузатих ліхтарів відчуваються чимось, що більше не для людей. Скрізь пил та воду важко дихати та рухатись, але через фестиваль, що освічує їх нову домівку, дарованою милостивими технологіями, це не так помітно.
Люди стають хвилею голосів, натовпом. Натовп — це те що відчувається чудово, коли навіть не можеш відчути дотик до власної шкіри від власних доторків.
А ще тут є палаючий-жовтий! Це, мабуть, один з небагатьох кольорів, що світиться у темряві, тому саме він стає новим орієнтиром. Маски, що люди малюють один одному фосфором не відчуваючи цього через скафандр, перекривають пітьму місця де раніше замість чорного скла було лице.
Фестиваль — як новий початок.
Зараз тут жваво бігають діти, що бачили Вибух кілька років тому, але вижили. Зараз тут є діти, яких народили всередині машин та одразу помістили у скафандри, щоб їх не вбило повітря. Тут є діти, які ніколи у своєму житті не відчували доторків матері чи іншої людини до себе, діти які не бачили сонця та не дихали повітрям зовні цього міста під землею. Їхні ніжки гучно стукають по залізній поверхні, їх голоси носяться зміями по коридорах, що без освячування оточують тісними стінами немов би то намагаючись зжерти.
Дурним дорослим, що все ще не вірять що це кінець, чомусь здається, що ще не все втрачене, що є якийсь вихід. Порятунок. А є ті з дорослих хто втратив сенс свого існування і зараз вони стоять нагорі — усі їм махають руками, відправляючи назовні з цього (жахливого) місця, щоб вони, якщо вдасться, зробили хоч щось, щоб усіх урятувати.
З наступними роками їх стане меньше. Серед них з'являться діти, тому що дорослі помруть першими, а дітей нікому буде народжувти.
Але зараз діти сміються. Їх маленькі, крихітні долоні з маленькими пальчиками що не завжди можуть втримати щось у собі, тому що скафандри — не те саме що тіло або шкіра, махають їм. Голови та очі дітей спрямовані на героїв що підіймаються по сходах кудись до самого верху, кудись де є маленький люк та вихід, що ізолює від них усіх повітря що роз'їдає легені. Діти радіють і (напевно, бо облич не було і не буде видно нікому і ніколи більше) посміхаються. Вони вже хочуть стати дорослими як ці герої та теж піднятися на поверхню. Подивитися що там, по інший бік залізних стін.
Але ті хто що жили до Вибуха, ті що жили до того як Земля припинила своє існування, бояться, бо знають що там: отруйне повітря, дахливі істоти та смерть навкруги. А це місце — єдине де залишились люди. Порятунку не буде. Ніколи. Сльози та жах, застиглі як фарфорова маска на обличчях дорослих, через те що це останні дні людства, не видно через скло, тож…
Дорослі теж радіють.
А після фестивалю фарби оточують підземне місто і промінь щасливого майбутнього яке ніколи не наступить, бо навіть скрізь гомін натовпу чутно задушливий кашель та видно як з'являються перші чорні плями крові на підлозі, заполоняє собою простір.
І це — все що злишається.
Радіти палючому жовтому.