Chapter Text
“Спробуй трошки притихнути, гаразд, братику?”
Ньют тихо зітхнув та роздратовано смикнув застібку валізи.
Він полагодив кляту клямку, а потім взагалі замінив на нову, яка точно не відімкнеться так просто. Більше того, він наклав прірву замикаючих чар і на двері свого сараю, і на сходи, і на саму валізу, але навіть так не існувало стовідсоткової гарантії, що ніфлер не прослизне знову. Вся проблема була у ніфлері. Ньют не звинувачував його; у самій суті природи цих звірів проникати майже будь-куди та будь-де, їх тіло якимось чином ніби набувало майже рідинної форми, що пропускало маленьких бешкетників у найменшу шпаринку, і чудовий нюх на дорогоцінні метали вів їх вперед, а лапи, схожі на кротячі, дозволяли легко проривати собі шлях. Хоча більшість його вихованців не могли аж настільки змінити структуру своїх тіл. Браконьєри та контрабандисти рідко ласкаві зі своїм товаром. Достатньо сильний удар блискавкою робить з хутром ніфлера щось дивне, що змушує його дерев'яніти, і через це можливість проникати…
З думок його вирвав різкий чоловічий голос.
— Підйом, кажу! — гаркнув аврор та смикнув Ньюта за плече, міцно стиснувши.
Ще й за те, на яке він впав, коли зранку потрапив під “гарячу руку” грайливого різкопроривця.
Ну дякую.
— Не обов'язково бути грубим, — пробурмотів Ньют. Він встав і потер плече; навіть своєчасно накладені охолоджуючі не захищали від синців та забоїв.
— О, тепер ми говоримо. Скамандере, подякуй краще, що я взагалі згодився везти тебе до цих янкі.
Брехня.
Ньют чудово знав, що Реджинальд Крукс не міг би відмовитись від прямого наказу. Навпаки, отримати доручення супроводити опального молодшого Скамандера на інший континент можна було вважати проявом високої довіри, тому що Ньют все ще залишався сином родини Скамандер, молодшим братом героя війни Тесея Скамандера, а тепер ще й вважався відомим автором. І нехай кожен обере щось, що йому більше до вподоби в цьому списку, Ньюту не принципово.
Але навіть його раптова світова знаменитість не змогла переконати Міністерство відновити йому дозвіл на міжнародні подорожі.
І після десяти років, проведених у майже безперервних мандрах, Ньют раптом опинився замкненим на островах Британії. Хоча він би не здивувався, якби в якийсь момент йому й територією Об’єднаного Королівства заборонили пересуватись, обмеживши Англією. Бажано щоб ще й поближче до Лондона, а ще краще – на кілька футів нижче під землею, за офіційним робочим місцем від Міністерства, де його легко бачити та чути.
У нього шкіра мурашилась від однієї думки про те, щоб знову опинитися прикутим до столу та кіпи паперів. Тих двох років у відділі істот вистачило з головою, щоб раз і назавжди впевнитись – така робота дійсно не для нього. В цілому, у відділі звірів справи складались дещо краще, але рівень абсурду там моментами бив всі можливі межі.
В якийсь момент стало зрозуміло, що сварка між Ньютом та Міністерством поступово перетворюється на повноцінну війну – останньою краплею стала заборона на відвідини презентації його книги у Франції, після чого Ньют, в якості протесту, з кінцями замкнувся у своєму домі. І тоді в справу втрутився Тесей, що не дуже радувало, чесно кажучи. Такі дії з його боку зазвичай характеризували ситуацію як “дуже погано, гірше вже просто нікуди”. Хіба що Азкабан, але це занизька планка навіть для них.
Тож Тесей втрутився: написав кілька листів у МАКОСША, потім ще пару листів у Європу, потім поговорив з Міністром… Добре, Ньют не знав точно, яким чином його братові це вдалось, але в результаті Ньютон Скамандер (в кількості одна штука) був відправлений до США разом зі своєю валізою (одна штука) та всіма істотами в ній (точна кількість невідома). Чи то налагоджувати міжнародні відносини, чи то ще щось, Ньют не дуже зрозумів. Він після слів “поїдеш до США на кілька місяців” вже й не слухав, бо сама тільки ідея нарешті покинути імпровізовану в’язницю затьмарила все інше. І навіть супроводжувач не міг зіпсувати цього тріумфу.
— Рухайся, ми майже на місці.
Ні, не-а, не міг. Бо Реджинальд передасть його з рук на руки та зникне, а Ньют залишиться тут, подалі від турботливого нагляду Міністерства.
Так, все ще замкнений, по суті, але принаймні тут він не сам.
Одним з жахливих відкриттів стало те, наскільки самотнє життя вів Ньют на островах. Теплі стосунки з братом не могли компенсувати всіх аспектів; вони вже давно не мали тої хлопчачої легкості, коли для щастя вистачало пари жартів та міцних обіймів. А про батьків і згадувати не варто; батько досі буркотів про його “захоплення” і щоразу питав, коли ж молодший син нарешті всядеться. Ні, Ньют з жахом зрозумів, що йому потрібна його зграя. Через багаточисленні подорожі він мав безліч знайомих, але чомусь саме ті божевільні півтора тижні у Нью-Йорку подарували йому щось дійсно цінне, що він силився зберегти всім собою. Його взаємини з Летою були чимось іншим, тим самим ніжним першим почуттям, вони від початку здавались шматочками цілого, і дружбою їх стосунки Ньют навіть тоді назвати не міг. Таким чином тепер це “щось цінне” виявилось новим, дивним відчуттям (не кажучи вже про дещо більше), і найлегше його стало класифікувати через вже знайому призму.
Так у списку цінностей з'явилось коротке, але їмке “зграя”. Вони швидко почали піклуватись одне про одного; мабуть, такі смертельні пригоди, зближують людей. Додайте сюди ж одну маленьку ароматну таємницю з присмаком свіжої випічки і, добре, не можна не згадати те щось, яке він мав із Тіною.
Вони обмінялись купою листів за ці декілька місяців, і Ньют й сам не помітив, як від напівофіційного “міс Ґолдштейн” чи “Тіно” перейшов до “моя далека зоря” та “яснооке натхнення”. Адже очі в неї дійсно дуже гарні; Ньют ніколи не був поетом, та чомусь з Тіною слова ніби лились із нього самі по собі, і ось він вже пише їй палкі листи під сяйвом вогників кількох свічок, відправляє зроблені нашвидкоруч малюнки своїх вихованців та навіть кілька власних фото (за порадою брата, дещо дурною, якби його хтось запитав) (хоча після цього він теж отримав декілька зображень Тіни, тож може ця конкретна ідея виявилась не настільки й марною). І зміни стосувались не тільки його. Тіна так само трималась якогось дивного офіціозу на початку їх листування, але невдовзі ніби перейняла його потребу у ніжних звертаннях, і тепер всі листи завершувались “з щирими почуттями та світлим коханням”. Їй було важко звертатись до людей не за іменами, але, гей, Ньют вважав це найменш дивним в їхній парі. Навіть якимось милим, по-своєму.
До того ж, сам Ньют чомусь боявся якось характеризувати ці стосунки. Хоча відчував жагуче тепло від слів Тіни, з нетерпінням чекав кожного її листа, знаючи, що наскільки б погано не йшов день, він стане кращим тільки завдяки знайомому жовтуватому конверту з хвилястим почерком, але назвати все це одним словом не міг.
Боявся.
Для нього це слово досі асоціювалось з жорсткою насмішкою та болем від зради.
Він ніколи не жалкував про те рішення взяти провину на себе, але так і не зміг пробачити холодної відчуженості Лети після цього. Ніби вони раптом припинили підходити один одному.
Розглядаючи ситуацію через призму можливостей? Ньют описав би себе людиною дії, тож ще одним безумовним плюсом цього “заслання” стала перспектива робити щось з Тіною напряму, без вимушених хованок за папером. А як він хотів знову побачити її очі…
— Давай, Скамандере, час іти на берег, — зітхнув Реджинальд, вкотре вириваючи Ньюта з думок. Він нарешті затушив магічну цигарку, яку непомітно курив останні хвилин двадцять їхньої мандрівки, і потягнувся всім тілом.
У Міністерстві Ньюта або не любили (з усіма можливими наслідками, від ненависті до простої зневаги), або терпіли. За врахуванням пари виключень, гаразд, але здебільшого все описувалось якось так. Аврор Крукс, безсумнівно, відносився саме до першої категорії.
Він був з тих службовців, які вірили, що Ньют зневажає аврорат та попросту гидує працювати з ними, і через це зневажав його нібито у відповідь. Але добре, пара тижнів у компанії Крукса легко компенсувались очікуванням майбутнього. Навіть його нав’язлива ідея, що Ньют не повинен залишатись у валізі хоч трохи довше часу, необхідного для годування його вихованців (бо буцімто інакше хтось з них точно втече) не могла зіпсувати це передчуття.
Вони швидко зійшли з пароплава й так само швидко, як і минулого разу, пройшли митницю.
Від довгоочікуваної свободи Ньюта відділяли лічені хвилини. Всього лиш треба зустрітись з аврором МАКОСША, щоб цей бюрократ отримав потрібну печатку та зник з життя Ньюта. Все обговорили і розписали завчасно. На даному етапі їх завдання – просто прийти.
— Хах, ще трохи, і це закінчиться. Дякувати Мерліну, більше не доведеться нянькати тебе, — дещо зневажливо пирхнув Крукс, непомітно озираючись. Він явно хотів дістати ще одну цигарку, але, на його жаль, неприродньо білі палички з яскравим ароматом якогось цитрусу надто виділялись в тісному натовпі маґлів. — І зарубай собі на носі: не змушуй їх відправляти тебе назад, чуєш? Ти тепер їх проблема.
— Не пригадую, щоб в моїй особовій справі робився подібний запис, — пробурмотів Ньют, озираючись. Він не знав, кого призначили забрати його, але щиро сподівався, що ця людина скоро прийде. — Зате пригадую, як аврорам заборонили вживати цю парфумовану пародію на сигарети.
Та не встиг Реджинальд видобути з розуму хоча б трохи пристойну відповідь, як позаду них почувся суворий жіночий голос, від звучання якого все всередині Ньюта ніби завмерло. І миттю пізніше його нутрощі залило вже знайомим теплом, а серце почало стукотіти, як дурне.
— Перепрошую, джентльмени, але ваш пароплав уже відплив. Я раджу вам піти в бібліотеку та звірити розклад.
Тіна стояла позаду них, сувора й невблаганна, справжній аврор, а не переляканий безлад, з яким Ньют зустрівся місяцями раніше. Волосся її тепер виявилось підстрижене в якусь модну зачіску, що їй безумовно личило, а довге розстібнуте пальто демонструвало білу сорочку й темно-сині штани, і все разом це створювало якийсь неймовірний ефект. Ньют відчув, як проти волі теплішають його щоки, поки дивився на неї.
Вона ж оглядала Крукса якимось дуже несхвальним поглядом, через що у Ньюта склалось враження, що їй вдалось почути їх розмову. Але, крім цього, Тіна сказала пароль – прості слова, які майже ніякого сенсу не мають, але які точно можна почути у порту тут і там, якщо хтось випадково підслухає уривок з їх розмови. І відповіддю було…
— Я вже перевірив розклад. Наш пароплав відпливає завтра, — розмірено й виважено сказав Реджинальд. Він іноді намагався копіювати британську еліту в своїх розмовах з кимось, але тут ніби не був певен, що в цьому є сенс.
Тому що, гей, аврор, але американка, так ще й жінка?
Здається, висновок склався не на користь Тіни, тому що Крукс раптом пирхнув. З кишені він дістав невеликий сувій, розгорнув його та підставив Тіні на підпис, і коли вона розписалась там своєю паличкою, зробив те саме у її паперах, складених в тонку темно-сіру теку.
— Тепер містер Скамандер ваша турбота. Бажаю удачі, — відсалютував він.
Тоді Крукс глянув на великий годинник на площі, дістав вже з іншої кишені обгортку від цукерки, відійшов за якісь ящики та зник із глухим ляскотом, забитим звуком годинника. Циферблат якраз показував одинадцяту.
Ньют офіційно залишився в Нью-Йорку без нагляду Міністерства.
— Він завжди такий?
— Гадки не маю. Я сподіваюсь, що це був перший та останній раз, коли ми перебували в такій близькості.
Тіна раптом всміхнулась.
І Ньют, нарешті зустрівшись з нею поглядом, не зміг стримати власної посмішки.
З порту вони вийшли пліч-о-пліч, тримаючись за руки кінчиками пальців, і цей легкий дотик майже обпікав, але взятись міцніше жоден з них не наважувався. Ні, вони йшли геть, у провулок подалі, щоб звідти дуже приховано та відповідально апарувати до холу Вулворт-білдінґ.
І якщо Ньют все ж таки стиснув руку Тіни міцніше, коли тінь будинків сховала їх під собою, а Тіна міцно обійняла його у відповідь, то, що ж. Про це нікому не потрібно знати. Як і про короткий доторк губ між ними та палкий погляд.
Звук їх апарації дуже вдало приглушив гудок автомобіля.
* * * *
День Персіваля Ґрейвза не був поганим, але він стрімко наближався до цього. Ще тільки ледь за одинадцяту, а він вже відчував початок головного болю.
— Вайсе, — покликав він з зітханням настільки важким, що там відчувалась вся тяжкість світу.
— Так, директоре? — миттєво обізвався названий аврор.
— Це що таке?
— Прикраси, директоре! Готуємось зустрічати іноземного колегу, так би мовити! — радісно відзвітував цей незбагненний кретин.
Персіваль подивився на яскравий святковий транспарант з написом «Боже, Королеву збережи» та відчув, як у нього смикнулось око.
Ніби мало йому взагалі всієї цієї ситуації, то ще й Серафіна вирішила з самого ранку нагадати, наскільки одіозною фігурою був цей консультант (чи на яких там правах його до них приписують). Таке враження, що Персіваль перший день у політиці і йому потрібні нагадування, що такі люди як Тесей Скамандер нічого не роблять просто так, особливо для своєї родини. А молодшого брата голова британського аврорату щиро обожнював, це знали всі.
Тоді чому ж відправляв до США? І не на кілька днів, мінімум на декілька місяців, якщо не більше.
Серафіна мала свою версію.
— Я поговорю з тобою пізніше ввечері, коли ти вже зустрінешся з цією людиною особисто, — сказала вона, підсуваючи до краю столу не дуже тонку теку. — Але прошу тебе: будь уважним та обережним. Ньютон Скамандер далеко не така проста людина, як може здатися на перший погляд.
Персіваль дурнем не був. Він читав звіти і вже мав деяке уявлення про свого нового співробітника, але чим більше інформації, тим краще. Тож він кивнув і забрав документи зі столу Президентки.
Тека виявилась такою собі неофіційною особовою справою на такого собі магозоолога.
Ґрейвз довго дивився на неї, але врешті-решт кинув у ящик стола. Краще скласти своє власне враження від цієї людини, не затьмарене ще більшою купою звітів і сторонніх фактів. Досить й того, що Персіваль вже вичитав з рапортів своїх співробітників.
До речі про співробітників: трійка його місцевих клоунів якась надто притихша з самого ранку, а от Ґолдштейн, завжди зосереджена й навіть трохи сувора, навпроти, вже впустила з рук стопку документів і ледь не облила кавою сову, що принесла газету. Зеллер наче сміявся з цього, навіть коментував якось, але Персіваль якраз поспішав до Серафіни і тому не розчув точних слів. Хоча там щось було про фото… Ах, неважливо.
Він відправив Тіну на зустріч і взагалі забув про все це, поки раптом не побачив, що сталось з кабінетом.
Серйозно, Персіваль іноді думав, що керує міською божевільнею, а не відділом магічного правопорядку.
— Вайсе, скажи мені чесно: ти ідіот?
— Та що не так, босе?
— Оце що таке?! Хто з вас додумався це вішати?!
Вайс нервово перезирнувся з О'Брайеном та поправив комір сорочки. Ну зрозуміло, два клоуни на місці, але де дівся третій дурень?
— Ну ми подумали, він же британець, правильно? А в них монархія.
— Ага, — кивнув О'Брайен. — Тож ми вирішили отак привітати, в якості демонстрації підтримки майбутньому колезі.
Глибоко вдихнувши та повільно видихнувши, Персіваль подумки просив вищі сили дати йому терпіння.
— А нікого не бентежить той факт що королева померла?
Від цих слів О'Брайен вдавився, а Вайс ледь не випустив з рук кухоль з кавою:
— Що?! Давно?
— О, дрібничка, всього-то двадцять п'ять років тому!
Обидва бійця виглядали щиро здивованими цим фактом, і Персіваль майже почав співчувати їм, але загальне роздратування все-таки переважувало. До того ж, він вже бачив, як О'Брайен тишком просувався назад до транспаранту, явно бажаючи змінити напис.
І не стало неочікуваністю те, що Вайс з усією можливою щирістю почав розпитувати його:
— То хто ж тоді зараз править? Її син?
— Її онук, — роздратовано зітхнув Персіваль та потер обличчя.
— В неї є онук?!
— Вайсе, вона мала купу дітей, звичайно там повинен бути хоча б один онук! І припини відволікати мене, я бачу, як О'Брайен виправляє напис!
Зазначений О'Брайен миттєво сховав паличку за спину, а сині літери транспаранту завмерли на пів-шляху, через що тепер плакат прославляв квірів.
Персіваль вкотре попросив у вищих сил терпіння.
— І це не враховуючи того, що цей чоловік чистокровний, і швидше за все чхати хотів на монархію нечаклів.
На це Дональд Вайс та Генрі О'Брайен перезирнулись, дружньо кивнули одне одному та знову подивились на Персіваля, який вдивлявся в циферблат свого кишенькового годинника. Чверть на дванадцяту. Це означало, що Ґолдштейн скоро повернеться. І враховуючи відсутність будь-яких повідомлень (чи тривожних сигналів), прийде вона не сама.
Підвівши очі від годинника, Персіваль знову зітхнув. Тепер транспарант сяяв написом “Боже, бережи Британію”, причому цей варіант чомусь став всіяний просто нездоровою кількістю блискіток та прапорців Об'єднаного Королівства. Два з них майже почали бійку в кутку біля слова “боже”.
— Зняти це.
— Але директоре!
— Бігом!
На перший погляд їх новий консультант справляв враження людини неоднозначної, і зі звітів Персіваль вже знав, наскільки це твердження правдиве: здається, в м'якому, невпевненому чоловікові ховався міцний сталевий стрижень, не кажучи вже про його винахідливість. Старший Скамандер зумів виділитись під час Великої Війни, молодшого ж називали чорною вівцею в родині. Виключення з Гоґвортсу, якась дивна діяльність на фронті, про яку майже неможливо було знайти інформацію, хіба тільки туманні згадки про роботу з драконами, пара років у богом забутому відділі Міністерства, а потім раптове переведення і вдала пропозиція від приватних спонсорів.
Ньютон Скамандер здавався дивною людиною з важкою вдачею, і Персіваль вже знав, що приділятиме йому багато уваги, навіть без попередження Серафіни.
За опальним братом героя війни так чи інакше довелося б пильнувати. І яке співпадіння, що він потрапив до них в таких неоднозначних обставинах.
Персіваль раптом відчув майже забуту суміш нервозності та азарту.
Що він за один, той молодший Скамандер?
— Вайсе, О'Брайене, якого чорта лисого це сміття все ще висить?! Я сказав прибрати його! У вас хвилина!
Раптом підлога десь за його спиною рипнула, змусивши Персіваля здригнутись (і ні, він точно не підстрибнув). А обернувшись, він побачив Ґолдштейн, яка з усіх сил намагалась втримати серйозний вираз обличчя, та високого чоловіка в яскраво-синьому пальто. Мабуть, колись воно мало колір павичевого пера, але зараз чи то вицвіло, чи то вкрилось пилом. Загалом, пальто та зріст здавались основними його прикметами; він тримав голову нахиленою, дивився кудись вбік, і сутулився, ніби з усіх сил намагався здаватись меншим, ніж він є насправді.
— Директоре, дозвольте представити вам містера Скамандера, нині всесвітньо відомого магозоолога, — відрапортувала Ґолдштейн бадьорим голосом, і вже це змусило Персіваля зацікавитись ще більше. Тіна погано відкривалась незнайомцям, з його спостережень, то що ж з цим Скама….
А потім Ньютон Скамандер підняв голову і подивився йому прямо в очі.
І Персіваль Ґрейвз миттєво зрозумів, що пропав.