Work Text:
Каве, прокинувшись о шостій ранку, бачить, як хлопець на-одну-ніч сидить на підлозі, схрестивши ноги, та акуратно складає його сорочку, а після кладе її на невелику стопку речей.
— Якого дідька ти робиш? — питає він.
Хлопець на-одну-ніч обертається, щоб поглянути на нього. Він справді дуже гарячий—Каве плескає себе-з-минулої-ночі по спині.
— А на що схоже? Складаю твій одяг.
— Зараз, — Каве зиркає на годинник на тумбочці, — шоста ранку.
— Ти кинув їх просто на підлогу. Наробив безладу.
— Ну, — відповідає Каве, — пробач, що не думав про чистоту, поки твій язик був у моїй горлянці.
— Добре. Пробачаю.
Каве здається, ніби він марить — у нього сильне похмілля. Він потирає очі.
— Ти мене виганяєш?
— Ні.
Це все, що Каве треба було знати.
— Добре, — говорить він і знову повертається до сну.
Каве дійсно не варто було залишатися на ніч.
Зазвичай він би й не став, але настільки втомився від алкоголю і — делікатно кажучи — був абсолютно знищений, що одразу ж відключився. Але зараз настав жорстокий, жорстокий ранок, і він застряг тут з головним болем, у вчорашньому одязі й незграбно чистить зуби поруч з цим диваком, який витрахав його мізки минулої ночі й чиє ім'я він навіть не пам'ятає, і це насправді не пекло, але дуже на нього схоже.
— Забереш її додому або просто викинеш.
Каве кліпає.
— Га?
Коханець на-одну-ніч не виглядає враженим.
— Зубну щітку.
— Добре.
А потім:
— Вибач, нагадай-но, як тебе звати?
— Аль-Хайсам.
— О, — каже Каве. — Дякую за щітку, Аль-Хайсаме. І приємно познайомитись.
— Навзаєм, — сухо відповідає той.
Каве намагається забратися звідти, але чомусь здається, що Аль-Хайсам робить те саме. Вони виходять з будинку разом, ідучи пліч-о-пліч. І це в жахливій тиші, ніби як в кошмарі.
— Я—ем, я тобі подзвоню, — каже Каве. Він точно не подзвонить. Срань з одягом була дивною.
— Насправді не варто.
Що ж, тепер він образився.
— Чому ні? Я гадав, що був доволі непоганим вчора вночі.
— Тебе мало не знудило, коли мені відсмоктував.
— Так, але ж, крім цього, все було добре, правда?
Аль-Хайсам замислюється.
— Ну, — озвучує він, — гадаю, було непогано.
— Гадаєш?
— Так.
Каве настільки ображений, що частина його майже пропонує повторити, просто задля того, щоб змусити цього невиразного виродка кінчити так сильно, аби той навіть розмовляти не зміг. Натомість, він просто мовчки димить, через те, що близький до того, аби бовкнути щось дуже грубе.
— Ти мене переслідуєш? — питає Каве після кількох хвилин ходьби в одному напрямку.
— Я тебе не переслідую, — каже Аль-Хайсам. — Навіщо мені це? Я йду на заняття.
— Ні, не йдеш.
— Так, йду.
Це правда. Вони входять в одну будівлю разом. А потім в той самий лекційний зал. Каве сідає, а Аль-Хайсам сідає поруч.
Насправді пекло.
Це перша пара за семестр, тож у ній не дуже багато змісту, й закінчується відносно швидко. Слава Богу, бо Каве серйозно подумував про те, щоб викинутися з вікна. Він зминає конспект курсу, на якому дещо начеркав, і безладно пхає його до сумки. Ймовірно, він більше ніколи не побачить світ. Спочивай по шматочках.
— Знаєш, він тобі знадобиться, — каже Аль-Хайсам.
Каве кліпає. Він вважав, що вони не розмовляють.
— Що?
— Навчальний план.
— Він буде онлайн.
— Справді в це віриш? Професор — геріатр. Він буквально щойно сказав, що не має вдома інтернету.
— О Боже, розслабся, — говорить Каве. — Дякую за такий вклад в мою академічну кар’єру, але я можу подбати про себе сам.
— Ну, — відповідає Аль-Хайсам, — як скажеш.
Каве наїжачується. Він знає, як це виглядає і що зазвичай ніхто не думає, що він з тих, хто серйозно ставиться до навчання, не кажучи вже про те, що він добре вчиться, але це все одно дратує.
— Знаєш, — заговорює він, — приємно було познайомитись… — він кліпає, — ні, зажди. Насправді ні. Але в будь-якому разі, думаю, нам краще більше не розмовляти один з одним, згоден?
— Я—
— Хорошого дня, — каже Каве, солодко посміхаючись, і проштовхується повз Аль-Хайсама, щоб вийти з класу.
І все це прекрасно, допоки Каве не дістає зім‘яті залишки навчального плану і не усвідомлює, наскільки ж багато підручників потрібно на цей курс купити. Він робить деякі підрахунки в голові й перевіряє банківський рахунок.
— Трясця, — виривається в нього.
— Ти вже купив книжки?
Аль-Хайсам сидить на тому ж місці, що й минулого тижня. Віе кліпає, коли Каве вмощується поруч.
— Я гадав, ми один з одним не розмовляємо, — каже він.
— Так і є, — відповідає Каве, обличчя трохи червоніє. Його гідність зачеплена, але зараз він не може дозволити собі її захищати.
— Схоже тоді це новий метод комунікації.
— О Господи, не будь занудою. То відповіси на питання?
— Так, — сухо говорить Аль-Хайсам. — Нещодавно купив.
— О, чудово, — каже Каве. — Не хочеш ними поділитись? Я оплачу половину.
— Ні, точно ні, — випалює Аль-Хайсам.
— Та ну, давай, — благає Каве. — Півціни. Це набагато менше, знаєш. Подумай, що можна купити за ці гроші.
Аль-Хайсам супить брови, мабуть, розмірковуючи. Каве посміхається всередині.
— Добре, — озвучує Аль-Хайсам через декілька секунд. — Але ти платиш зараз і повертаєш книги тоді, коли я попрошу, вчасно. Якщо затягнеш, вважай — угода скасована.
— Так-так, як скажеш, — говорить Каве. — Звучить чудово, звучить прекрасно.
Він витягає гаманець і відраховує на стіл потрібну кількість готівки і монет.
Аль-Хайсам блимає.
— Що?
— Нічого, — говорить він, забираючи гроші. — Просто подумав, що тебе можна легко надурити.
Каве вилуплюється на нього.
— Поцілуй мене в зад, — випльовує він.
— Так, — каже Аль-Хайсам, — Впевнений, тобі сподобається.
Каве червоніє, відкриваючи рота, щоб відповісти. Але починається лекція, і йому доводиться замовкнути. Через мить він зиркає на Аль-Хайсама знову.
Той усміхається, засранець.
І так все призводить до того, що Каве йде до Аль-Хайсама, щоб позичити першу книгу на семестр. Коли він вперше був тут, то навіть і не помітив, яка це гарна квартира, як для студента.
— Ти багатий чи що? — питає він.
Аль-Хайсам піднімає брову.
— Що у твоєму розумінні значить “багатий”? — відповідає він.
— Більше за трьохсот на банківському рахунку.
Аль-Хайсам вручає йому книгу.
— Тоді так, — сухо каже він. — Я шалено багатий.
— Так і знав.
Пхикання.
— Не хочеш лишитися ще на трохи?
— Нащо? — питає Каве, гортаючи сторінки. Насправді, виглядає доволі цікаво. Все ж, тут є малюнки, а вже непогано, як для академічного чтива.
Аль-Хайсам кидає на нього погляд.
— А ти як думаєш?
— А, — видає Каве, усвідомивши. Він відчуває, як червоніє, і це насправді лякає. — Ні-ні, я— Мені декуди треба.
Аль-Хайсам підіймає брову.
— Ти в цьому впевнений?
— Так, — з великими труднощами відповідає Каве.
Хвилина мовчання.
— Тоді добре, — каже Аль-Хайсам і повертається до читання. — Бувай, до зустрічі.
— До зустрічі, — вимовляє Каве і прямує до дверей.
Він вчинив правильно, повторює він собі, взуваючись. Між ним та Аль-Хайсамом і так уже все заплутано, а все, власне, почалося через те, що він з ним спав. Тож добре, що він сказав "ні", навіть якщо це коштувало йому всієї сили волі, навіть якщо він давно не займався сексом, навіть якщо Аль-Хайсам дуже й дуже привабливий, навіть якщо він буквально запропонував це Каве у своїй спальні, одягнений в сірі штани і сорочку без рукавів, і…
Каве скидає черевики й поспіхом біжить назад у спальню. Аль-Хайсам обертається, злякано дивлячись на нього.
— Я думав, що ти йдеш…
Каве притискається поцілунком до його губ. Через секунду Аль-Хайсам цілує його у відповідь так само палко, а потім вони обоє падають разом на ліжко, захекані й розпачливі, а потім його вуста в Каве на шиї і руки під сорочкою, а далі…
Ну.
“Приємно, — туманно думає Каве після, — іноді бути витраханим до безтям”. Він розслаблений, задихається, все ще трохи в сльозах від того, як добре йому було. Але все руйнується, коли Аль-Хайсам посміхається до нього.
— І що тут смішного? — шипить Каве, повертаючись на землю. — Виходь вже, ми закінчили.
— Нічого, — говорить Аль-Хайсам, виглядаючи самовдоволеним. — Просто помітив, що ти неочікувано багато плачеш.
— Я не плачу, засранцю, — принижено каже Каве.
Аль-Хайсам нахиляється ближче і великим пальцем змахує одну зі сліз.
— Як скажеш, — спокійно відповідає він.
Каве збирається відкусити йому пальці.
— Тіґнарі, я його ненавиджу.
— Ти не можеш починати кожну історію з цього, Каве, — говорить Тіґнарі, не відриваючись від свого завдання. — Я ніколи не знаю про кого ти.
Ах, Тіґнарі. Добрий і щиросердечний, і милий для ока, з порочною рисою, яка вискакує в найнесподіваніші моменти… найкращий друг, яким би пишався кожен. Каве його обожнює.
— Я говорю про Аль-Хайсама…
— І гадки не маю, хто це.
— Я тобі розповім.
— Я не хочу…
— Я тобі розповім.
Тож Каве йому розповідає, змушуючи Тіґнарі використати його великі прекрасні вуха з користю. Коли він закінчує, Тіґнарі зітхає.
— Каве, — стомлено починає Тіґнарі, — чому ти завжди спиш з найдивнішими людьми?
— Ти мене взагалі слухав? — ображено каже Каве. — Він гарячий, Тіґнарі.
— Аби ти лише був щасливим. Він тобі подобається?
— Мені подобається… займатися з ним сексом.
— Як романтично.
— Хто б казав… — і тут Каве згадує. — О! У мене є дещо для тебе, — він дістає пакунок з грибами, якогось вигадливого виду.
Тіґнарі махає хвостом.
— О, не варто було, — каже він, але, хоча його голос рівний, Каве може сказати, що він задоволений. — В тебе ж не дуже з грошима?
Каве сміється.
— Для тебе, красунчику, — що завгодно.
Тіґнарі закочує очі, але посміхається.
— Що ж, дякую. Я це дуже ціную.
— Плюс, я все одно з‘їдаю твої недоїдки кожного разу, як приходжу, тож у певному сенсі, я просто себе годую….
— Так, я знаю, Каве. Не обов‘язково руйнувати момент, — Тіґнарі, здається, сміється: — До речі, в холодильнику є трохи їжі, — додає він. — Пригощайся.
Каве нишпорить у холодильнику, перш ніж Тіґнарі встигає закінчити речення.
— Дякую!
— Нема за що, — говорить Тіґнарі. Він спостерігає, як Каве напихується холодною піцою — його першою їжею за день — а його обличчя набуває дивного виразу.
— Що? — питає Каве з набитим ротом. — Чому ти так дивишся?
— Просто подумав, — сухо відповідає Тіґнарі, — що тобі дуже пощастило бути вродливим.
— Вважаєш мене вродливим? — задоволено запитує Каве.
Тіґнарі зітхає. Каве сприймає це як “так”.
В ідеальному світі, де Аль-Хайсам — нормальна людина, можливо, вони з Каве вже були б друзями. Адже зазвичай все відбувається саме так, хіба ні? Навіть якщо ви мали невдале знайомство, місяця-другого спілкування достатньо, щоб виникли певні товариські стосунки.
Але, на жаль, Аль-Хайсам не є нормальною людиною. Ні, він — нестерпний засранець, негідник з негідників — той тип людини, хто вставить “Ну, взагалі-то” в будь якій ситуації, той, хто скаже, що ти виглядаєш жахливо й тобі варто просто “піти додому, якщо погано себе почуваєш” (Каве на власному досвіді зіткнувся з обома цими типами поведінки). Й ось вони тут, ведуть тонко завуальовану суперечку під виглядом академічних дебатів, яка ще три хвилини тому відійшла від теми.
— Що ж, — каже Каве вже на межі мігрені, викликаної гнівом, — я думаю, що це несправедливо песимістичне бачення…
— Ще б пак, — вимовляє Аль-Хайсам. Його голос все ще обурююче рівний. — Але з тексту зрозуміло, що всі герої перебувають у найгіршому становищі, ніж до того, саме через те, що вони вирішили займатися улюбленою справою, незалежно від того, чи були до того готові. Можливо, якби ти читав трохи уважніше, а не малював на полях книги, то побачив би, що тут немає місця для будь-якої іншої інтерпретації.
Каве запалюється.
— Це…
То була одна закарлючка, перш ніж він згадав, що книга взагалі-то не його, й усіма силами намагався стерти її.
— Хтось ще хоче висловитися? — питає професор, до того як Каве закінчить, безсумнівно, відчайдушно бажаючи завершити дискусію.
Каве піднімає руку.
Професор виглядає переможеним.
— Так, Каве?
Той повертається до Аль-Хайсама.
— Пішов ти, — каже він.
Професор кліпає.
— Не впевнений, що це відповідає темі дискусії, — обережно зазначає він.
— Не відповідає, — холодно вимовляє Аль-Хайсам, не зводячи погляду з Каве. — Можемо рухатися далі.
Все ще розлючений, Каве штурхає його щиколотку під столом. Аль-Хайсам здіймає брови, ніби кажучи, це все що ти можеш?
«Ні, — думає Каве. — Ні, ти ще нічого не бачив.»
— Знаєш, ти справжній шматок лайна, — шипить Каве. — Засранець.
Якимось чином вони знову опинилися в квартирі Аль-Хайсама. Каве навіть не пам’ятає, як і чому.Він лише знає, що вони продовжували сперечатися навіть після закінчення уроків, і він сів у машину Аль-Хаїтама, щоб продовжувати, і, можливо, вони недовго цілувалися в машині, а тепер він тут, на безсумнівно дорогому ліжку Аль-Хайсама, поки йому витрахують мізки.
— Боже, замовкни, — задихаючись, бурмоче Аль-Хайсам і засовує пальці до рота Каве. Той злиться на себе за те, що він вважає це гарячим. — Я не винен в тому, що ти жахливо розбираєшся в літературному аналізі
Каве кінчає в ту ж мить, сповнений гніву.
І ось Каве береться до навчання.
Чи повинен він старатися на цій дисципліні? Ні. Він вчиться на архітектора, а цей літературний курс є факультативним для всіх. Чи намагається він перевершити Аль-Хайсама з усіх сил? Так, безумовно, за кожної нагоди. Тож, на превелику радість однолітків і досаду професора, вони з Аль-Хайсамом стають найактивнішими учасниками дискусій у класі. Чесно кажучи, Каве навіть не знав, що може так категорично з кимось не погоджуватися.
— Каве, Аль-Хайсаме, — звертається до них професор наодинці одного разу, — я радий, що ви… так зацікавлені матеріалом, але мушу нагадати вам обом, що авдиторія — не місце для… з’ясування стосунків.
Аль-Хайсам супить брови.
— Не зрозумів.
— Я теж, — каже Каве. — У нас немає жодних стосунків. Я познайомився з цим чоловіком лише два місяці тому.
— О… он як, — говорить професор. Здається, він змиряється. — Тоді забудьте.
Тож, так. Аль-Хайсам — холодний, нестерпний покидьок, і кров Каве закипає щоразу, коли вони бачаться. Але він також несправедливо вродливий та розумний, і неприємна суміш усіх цих елементів в одній людині перемикає дивний важіль у дурнуватому маленькому, немов у ящірки, мозку Каве, який він все ніяк не може вимкнути. Як би там не було, вони з Аль-Хайсамом, схоже, в одному човні.
І так їх… взаємини тривають поруч з усіми іншими. У ці дні Каве відчуває, що він однаково збуджений і розлючений. Він упевнений, що врешті-решт це минеться. Але доти вони сперечаються, обмінюються образами, трахаються, аж ноги тремтять, а іноді все це одночасно. І Кавех збрехав би, якби сказав, що йому це не подобається хоча б трохи.
Одного разу Каве прокидається, з затуманеними очима й дизорієнтований після минулої ночі, усвідомлюючи, що він проспав свій будильник. Годину тому Аль-Хайсам написав йому тричі:
де ти?
Я не збирають тобі конспектувати, якщо прогулююєш.
серйозно
Каве не може стримати посмішку.
я відрахувався, пише він.
Відповідь приходить негайно. схоже на правду.
Каве перестає посміхатися. йди в дупу.
гаразд. приходь, коли будеш готовий. А потім, за декілька секунд, ти досі не повернув книгу за минулий тиждень.
— От лайно, — говорить Каве вголос.
Все ж, варто відмітити, Аль-Хайсам забирає книжку без зайвої метушні. Навпаки, він, здається, набагато більше роздратований на Каве за те, що той прогуляв урок.
— Що робив цього разу? — питає він. — Напивався до втрати свідомості?
— Я, взагалі то, ходив на виступ своєї подруги, Нілу, — насупившись, відповідає Каве. — Це для неї дуже важливо, окей?
Аль-Хайсам кидає на нього погляд.
— Гаразд, так, ми потім випили, — каже Каве. — Мені шкода, добре? Я не хотів пропускати будильник.
Аль-Хайсам сердиться.
— Через те, що тебе не було, якась дівчина сіла поруч і почала говорити до мене, — говорить він. У голосі звучить образа і гнів. — Під час лекції.
Каве вибухає сміхом.
— Гарячим хлопцям доводиться несолодко, еге ж? — каже він. — Все гаразд, гаразд, я допоможу...
— Що ти...
Каве залазить на коліна до Аль-Хайсама й кілька хвилин висмоктує темний помітний синець на його шиї. Дивно, але той навіть не заперечує.
— А, — видає Аль-Хайсам згодом, розглядаючи його через камеру телефону. Він виглядає майже задоволеним, але, можливо, Каве просто здалося. — Зрозумів.
— Звертайся, — каже Каве. — Тепер ніхто з тобою не розмовлятиме.
Аль-Хайсам відкладає телефон убік і простягає руку до нього, легенько штовхаючи хлопця вниз.
— Сподіваюся, ти прийшов сюди не тільки для цього, — промовляє він.
— Ну, — усміхаючись, відповідає Каве й тягнеться до нього, — звісно, ні.
Опісля вони лежать поруч, спітнілі та виснажені. Це трохи огидно, але Каве зовсім не має сил поворухнутися.
— Агов, — починає Аль-Хайсам. — Тобі краще прийти на заняття наступного тижня.
— Змусь мене, — каже Каве, закочуючи очі.
— Змушу.
У цьому немає сексуального підтексту. Аль-Хайсам просто безперестанку дзвонить йому вранці дня з наступною парою. А коли Каве нарешті піднімає слухавку, роздратовано каже:
— Доброго ранку, скоро побачимося, — і швидко скидає виклик.
Каве його ненавидить. Але все одно йде.
Посеред курсу вони отримують груповий проєкт, від якого залежить значна частина фінанальної оцінки. І все було б добре — Каве більш ніж звик підставляти плече відстаючим одногрупникам, — але проект розрахований на двох осіб.
Аль-Хайсам звертається до Каве.
— Хочеш бути моїм партнером?
Кавех піднімає брову.
— А ти хочеш?
— Ні.
— Тоді чому ти питаєш?
— Тому що ти краще, ніж альтернативні варіанти.
Каве дивиться на решту групи, яка здебільшого складається зі збуджених учнів молодших курсів, серед яких він не знає жодного.
— Так, маєш рацію, — озвучує він. А потім посміхається і обіймає Аль-Хайсама за плечі. — Я ж твій найкращий друг, чи не так?
— Не чіпай мене.
— Так, я завжди це знав, — зловтішається Каве. — Ти зайнятий після пар? Я вчора купив ще презервативів.
Пауза.
— Ні, — каже Аль-Хайсам з покірним виглядом. — Я не зайнятий.
— Кажу тобі, професор хоче почути саме це...
— Але воно навіть не має сенсу. Навіщо мені презентувати те, що не має сенсу?
Вони вирішили якнайшвидше приступити до виконання завдання, та, оскільки обидва оперують опісля-сексовою ясністю розуму, справа йде не надто добре.
— Боги, - стогне Каве. — Якщо тобі так хочеться з ним посперечатися, роби це за межами авдиторії! Я втомився отримувати погані оцінки тільки через тебе. Трясця.
— Не звинувачуй мене через свою репутацію. Ти й сам з цим добре справляєшся.
— Так, так, не важливо, — каже Каве, закочуючи очі. — У будь якому разі, повір — це єдиний спосіб отримати гарну оцінку. Ти хіба не гуманітарій? Кому, як не тобі, знати, що є професори, з якими просто треба в усьому погоджуватися?
— Мені байдуже, якщо вони зі мною не погоджуються, — відповідає Аль-Хайсам. — Якщо ставлять оцінку, яка мені не подобається, то я просто обговорюю це з ними пізніше.
— Ого, вони, мабуть, тебе ненавидять, — вимовляє Каве.
— Напевно.
— Якби там не було, — каже Каве, - просто повторюй за мною, гаразд? Тобі буде менше роботи.
Хвилина роздумів.
— Гаразд, — озвучує Аль-Хайсам. — Я тобі довіряю.
Пізніше, коли Каве повертається додому, він розуміє, що з вуст Аль-Хайсама — це дуже серйозний комплімент, враховуючи всі обставини.
Через проект вони бачаться ще частіше. І це добре, але Каве починає трохи нудьгувати від їхньої звичної рутини, в якій чергуються секс і навчальні завдання, а в Аль-Хайсама є великий телевізор з пласким екраном, який, здається, ніколи не використовувався, тож Каве бере справу в свої руки.
Аль-Хайсам недовірливо дивиться на ігрову приставку Каве.
— Навіщо ти її приніс?
— Перерви в навчанні.
— Важко в це віриться.
— Та ну, давай, в тебе такий крутий телевізор, колонки і все таке — шкода, що ним не користуються.
— Я користуюся ним, — супиться Аль-Хайсам.
— Ага, для новин чи типу того? — Каве сміється. — Розслабся, лише невеличкі перерви, обіцяю. Ми ж не збираємося марнувати цілий день.
Врешті решт вони марнують цілий день.
Дивно, але Аль-Хайсам досить поганий геймер, хоча йому подобається. Здебільшого він просто запитує Каве про те, яку кнопку натиснути.
— Хіба ти не грав, коли був малим? — запитує Каве.
— Не зовсім, — відповідає Аль-Хайсам. — Я був зайнятий позакласними заняттями.
— О, якими?
— Займався бігом.
Кавех пригадує, як виглядає спортивна форма, а потім дає уяві розгулятися.
— Гаряче, — каже він. Аль-Хайсам закочує очі. — Чому перестав?
— Занадто багато зусиль. І я все одно не зміг би оплачувати цим рахунки.
— Не все зводиться до оплати рахунків, — хмуриться Каве.
— Ну, звісно, ти так кажеш, — каже Аль-Хайсам. — Ти ж художник.
— Перепрошую...
— Нумо зіграємо ще раз, — говорить Аль-Хайсам, знову беручи до рук контролер. — Цього разу будь кращим учителем.
Боже, який засранець. Який же негідник. Каве навіть дав йому хороший контролер, той, що дорожчий.
— Вчися сам, — бурмоче Каве, але все одно допомагає Аль-Хайсаму.
— Я змушу тебе оплачувати частину комунального рахунку, — каже Аль-Хайсам після того, як Каве приходить до нього вчетверте за тиждень. — Ти занадто довго приймаєш душ, — а потім: — Чому б нам не піти до тебе? Так буде чесно.
— Справді хочеш побачити, як я живу? — питає Каве.
— Можливо, — каже Аль-Хайсам. — Я люблю відвідувати зоопарк.
Каве кусає його за плече замість відповіді, від чого той шипить.
— У господині є дитина, — каже він. — Вона іноді навідується, бо один із моїх сусідів — її брат. Не хочу, щоб вона чула якісь... інциденти, якщо розумієш, про що я.
Аль-Хайсам хмуриться.
— Здається, клопітно.
Каве знизує плечима.
— Мене це не дуже турбує. Вона мила. До того ж, оренда дешева, і сусіди по кімнаті хороші.
— Ти всіх вважаєш хорошими.
— Неправда. Тебе вважаю жахливим.
— Тоді йди.
Каве сідає Аль-Хайсаму на колінах і посміхається.
— Змусь мене.
Той зітхає і, натомість, цілує його. А потім цілує ще раз, і ще, і ще, і далі все відбувається, як зазвичай.
Аль-Хайсам завжди надто швидко кінчає в роті Каве. Це змушує останнього відчувати себе переможцем.
— Так добре, га? — запитує він щойно ковтає.
— Що ж, — відповідає Аль-Хайсам, незважаючи на почервонілі щоки, — мені просто подобається, коли ти замовкаєш.
Буркотливий засранець. Каве кусає його в стегно досить сильно, щоб залишився неприємний синець. Аль-Хайсам шипить.
— Ти...
— Що? — каже Каве, посміхаючись. Він все ще в сльозах, але не звертає на це уваги. — Не подобається?
Аль-Хайсам хмуриться.
— Ти тварина.
Він пускає Каве і підводиться, намагаючись привести себе до ладу, потім дістає серветку і витирає нею обличчя іншого.
— Прийдеш завтра?
— Звичайно, — каже Каве. — Ми сьогодні навіть нічого не зробили.
— І хто в цьому винен?
Каве усміхається.
— Не прикидайся, що не було весело.
Аль-Хайсам виглядає трохи роздратованим, а це лише означає, що Каве має рацію.
— Як скажеш.
— О, Каве. Ти повернувся.
Це Альбедо, один із сусідів Каве. Вони не особливо близькі, але досить добре ладнають — попри те, що Альбедо займається наукою, він схильний до мистецтва.
— Привіт, Альбедо, — вітається Каве. — Давно не бачилися.
— Так, я помітив, що ми майже не бачимося, — відповідає Альбедо.
Каве сміється.
— Здебільшого я приходжу додому лише поспати.
Альбедо гмикає.
— У будь-якому разі, хотів попередити, що Клі, скоріш за все, приїде наступного тижня.
Клі, прийомна сестра Альбедо і донька їхньої господині, іноді залишається з ним на вихідні, коли Аліса їде у справах. Іноді Каве замислюється. Він не раз відчував запах диму з кімнати хлопця.
— Ти ж не... ти ж не палиш поруч з дитиною? — занепокоєно запитав він одного разу.
— О ні, нічого подібного, — відповів Альбедо. — Я не курю, і Кая теж. Вона просто дуже любить вибухівку.
— О, гаразд, — сказав Каве, і тільки після цього подумав стривайте, якого біса?.
Але, що ж, цей випадок так давно, та й Кая з Альбедо досить хороші сусіди, тож він просто забув про нього.
— Я не проти, — озвучує Каве. — Навряд буду тут вдень. Передавай їй привіт, добре?
— Звичайно, — говорить Альбедо й усміхається.
На цьому Каве прощається з ним і йде спати. Вже пізно… він відключається, щойно голова торкається подушки.
Незважаючи на весь той час, який вони витрачають на презентацію — ну, не на створення презентації, — вона проходить досить добре. А оскільки вони разом в одній групі, їхнє пояснення навіть нікому оскаржити, окрім професора, який ставить кілька каверзних запитань щодо прийнятих рішень і текстів, обраних для презентації.
Аль-Хайсам вже відкриває рота, щоб відповісти, але Каве говорить раніше за нього. Йому це завжди легко дається — він пояснює, як їх інтерпретація пов'язана з одним з улюблених аналітичних методів викладача, і так далі, і тому подібне.
Професор виглядає дуже задоволеним.
— Чудово, — каже він. — Це було чудово, ви двоє. Справді.
Коли вони повертаються на свої місця, щоки Аль-Хайсама рожеві, і він дивиться куди завгодно, тільки не на Каве. Для пересічного спостерігача це ледь помітно. Але Каве, який вже вивчив весь спектр емоцій Аль-Хайсама, знає, що саме це означає, і стримується, щоб не розсміятися, поки одногрупники показують презентації.
Опісля вони навіть не встигають доїхати до квартири, як Аль-Хайсам стрибає на нього на задньому сидінні машини.
— Ей, чому ти так збудився? — запитує Каве між поцілунками і сміється. — Ні, серйозно, чому ти...
— Досить базікати, — каже Аль-Хайсам гостро.
Він грубо трахає стегна Каве, занадто відчайдушно, щоб видати щось розумне. Важко дихаючи, занурюється обличчям у шию Каве.
Той усміхається. І продовжує усміхатися, навіть після того, як вони кінчають, докази досі гарячі й липнуть до шкіри.
— Якийсь ти збочений, чи не так? — каже він, витираючись серветкою.
— Замовкни, — говорить Аль-Хайсам. Його щоки досі червоні, та й сам він виглядає присоромленим. Каве задоволено сміється.
Каве повертається додому задоволений і виснажений, готовий до епічного сну. Але він навіть не встигає піднятися на ґанок, як з будинку лунають два найстрашніші слова, які він коли-небудь чув:
— Клі, ні!
І Каве з тротуару безпорадно спостерігає, як вибухає його студентська оселя.
Студентський центр досить непоганий, розсіяно думає Каве, лежачи на дивані й дивлячись у стелю. Можливо, він житиме тут до кінця семестру.
На щастя, всі в порядку, але Каве досі трохи шокований. Його орендодавець – Аліса – подзвонила, щоб повідомити, що вона відшкодує всі гроші і навіть більше, а також зробить все можливе, щоб знайти йому інше місце проживання. Але зараз кінець року, і гуртожитки в цей час завжди забиті під зав'язку, тож Каве налаштований досить песимістично. Не кажучи вже про те, що він втратив чимало цінних речей. Але, у всякому разі, він все ще має ноутбук та приставку, які випадково залишив в Аль-Хайсама. Якби він втратив і їх, то зараз би точно напивався до втрати свідомості.
— Спиш? — запитує хтось, сідаючи поруч. Аль-Хайсам.
— Якби спав, то ти б вже все зіпсував, — каже Каве. Він відвертається від Аль-Хайсама — зараз не має настрою на словесну дуель.
— Чув, що твій дім згорів.
— Насправді — вибухнув, — виправляє Каве.
— Чому?
— Молодша сестра мого сусіда. Вона любить вибухівку, — Каве сідає. Волосся скуйовджене — він це відчуває. Каве був у такому стресі, що зовсім не спав. — Боже, я не знаю. Чого ти хочеш?
— Знаєш, де будеш жити?
Каве знизує плечима.
— А що, схоже на те, що знаю? — відповідає він. — Можливо, попрошусь до Тіґнарі або Нілу, хоча знаю, що в них немає місця, — він проводить рукою по волоссю і безрадісно посміхається. — Трясця, можливо, мені доведеться повернутися додому аж до кінця року.
— Скільки добиратися?
— Дві години.
— Жахливо.
— Я знаю, — огризається Каве. — Обійдусь без твого уточнення. Чого ти взагалі хочеш? Прийшов насміхатися?
Аль-Хайсам на мить замовкає. А потім тягнеться рукою до кишені й дістає ключ.
— Просто подумав, що він тобі знадобиться.
Каве усвідомлює лише через кілька секунд.
— Ти ж не серйозно, Хайсаме, — вимовляє він. — Ми зневажаємо один одного.
— Я тебе не зневажаю.
— Але я тебе так, — каже Каве.
— Це твоя проблема, — Аль-Хайсам простягає ключ. — Так або ні, Каве.
Той думає кілька тяжких хвилин, а потім вихоплює ключ з руки Аль-Хайсама.
— Добре, — погоджується він. — Якщо вже ти так ввічливо просиш. І коли вже тобі так самотньо і так сильно хочеш мене...
— Я передумав, — каже Аль-Хайсам. — Повертай.
— Запізно, — кричить Каве і притискається з недбалим поцілунком до щоки Аль-Хайсама. — Тепер ти застряг зі мною. Сімейне щастя і все таке.
Аль-Хайсам витріщається на нього. Але все одно забирає Каве додому.
— Тобто, я радий, що тобі є де жити, — говорить Тіґнарі, коли вони зустрічаються через кілька днів. — Але Аль-Хайсам? Я думав, ти його ненавидиш.
— Тихіше! — шипить Каве. — Я не хочу, щоб хтось ще про це знав.
Тіґнарі розгублено схиляє голову.
— Я не... тут більше нікого немає...
— Я маю на увазі, що досі ненавиджу його, — каже Каве. — Але у мене не було вибору.
Він видихає.
— Я досі ненавиджу його, — повторює.
— Не сумніваюся, — скептично відповідає Тіґнарі. — У всякому разі, здається, що з ним важко ужитися. А ти… це ти. Впевнений, що впораєшся?
— Ну, — каже Каве, піднімаючи пляшку води в тості. — Побачимо, чи не так?
Тіґнарі має рацію. Аль-Хайсам — людина, з якою важко ужитися.
Каве ледве встиг подякувати, як Аль-Хайсам почав перераховувати основні правила, типу не приймати душ довше п'ятнадцяти хвилин за раз, мити посуд одразу після їжі, їсти лише власну їжу, лягати спати до одинадцятої (що це, в біса, таке, їм що — п‘ятдесят?) і так далі, і тому подібне. І справді Каве насправді намагався притримуватися їх протягом першого тижня, але правил було так багато, що, справді, кого хвилює? Хіба настане кінець світу, якщо він забуде вимкнути світло у ванній перед виходом?
Річ у тім, що Аль-Хайсам зовсім не такий охайний дивак, як би ви могли подумати. Половину часу його речі розкидані. Книги на підлозі та ліжку. І на дивані, який, технічно, є ліжком Каве.
Незважаючи на все це, їхня перша справжня сварка відбувається лише за кілька днів до початку сесії. Каве зідзвонюється з одним зі своїх одногрупників, Джазарі, намагаючись допомогти йому виконати завдання.
Аль-Хайсам виглядає так, ніби готовий вбивати, коли виходить зі своєї спальні.
— Зараз третя ранку, — вимовляє він. — Я чую тебе навіть крізь навушники.
— Вибач, вибач, — каже Каве, стишуючи голос. — Ми будемо тихіше, обіцяю.
— Це все той самий?
— Що ти маєш на увазі?
— Той самий ідіот, з яким ти займаєшся репетиторством останні кілька днів?
— Гей, що за… — Каве закриває мікрофон. — Слідкуй за голосом, він, напевно, чув. І так, це...
— Отже, ти допомагаєш цьому некомпетентному студенту три ночі поспіль, — каже Аль-Хайсам. — Ти ліг спати о четвертій. Я ліг спати о четвертій.
— Боже, мені шкода, — говорить Каве. — Я більше не буду шуміти, присягаюся.
— Ні, я… — Аль-Хайсам проводить рукою по волоссю, явно засмучений. — Навіщо ти це робиш? — запитує він. — Ти ж знаєш, що тебе просто використовують, так? Чи настільки дурний, що навіть не можеш цього зрозуміти?
— Ні, я не дурний! — гаряче заперечує Каве. — Те, що ти не можеш збагнути, що таке не бути егоїстом, не означає, що допомагати комусь означає, ніби тебе використовують.
— Ти себе бачив? — питає Аль-Хайсам. — Ти настільки недосипаєш, що ледве можеш функціонувати вдень. І заради чого? Заради якогось одногрупника, який все одно вилетить з курсу?
— Я просто хочу допомогти! — огризається Каве.
— Це не твоя відповідальність!
— Не тобі вказувати, що мені робити! — каже Каве. — Якщо я такий гучний, то піду до бібліотеки! Боже!
З цими словами він хапає свої речі і, розлючений, вилітає з квартири. Аль-Хайсам не робить жодного руху, щоб зупинити його.
Бібліотека зачинена. Зрештою, третя година ночі. Каве знову опиняється в студентському центрі.
— Агов, — відгукується Джазарі з телефону. — Вибач, Каве.
— За що?
— Я не знав, що ти через стільки пройшов, аби допомогти мені.
— О, боже. Ти все чув?
— Майже все. — Пауза. — Твій сусід правий. Ну, не щодо того, щоб відрахуватися — я нізащо цього не зроблю. Але я дуже вдячний за все, що ти вже зробив для мене, і не повинен просити більшого. Вибач.
— Ні, все гаразд, — каже Каве. Опускає голову на руки — він справді втомився. — Я просто хотів допомогти.
Сміх.
— Я знаю. Та все ж.
На цьому він бажає Каве доброї ночі. Той опирається бажанню надіслати йому конспект. Навіть у дитинстві Каве хотів бути добрим. Він завжди вважав, що може багато чого віддати, і це зробить його щасливим. Можливо, це одна з причин, чому Аль-Хайсам так погано до нього ставився — він сам неймовірно індивідуалістичний та настільки егоїстичний, що навіть не соромиться того, що про нього так думають. Але в якомусь сенсі він думав і про Каве теж, турбувався про нього, навіть якщо висловлював це в найгірший можливий спосіб. І тому Каве не може сердитися на нього надто довго, точно не через це.
Каве зітхає і лягає на диван, дивлячись у стелю. Завтра. Він повернеться до Аль-Хайсама завтра.
Відбиває десяту ранку, коли він повертається додому. Аль-Хайсам сидить на кухні, снідаючи. Він не відривається від телефону.
— Я більше не буду йому допомагати, — озвучує Каве, порушуючи мовчанку.
— Та невже, — уїдливо відповідає Аль-Хайсам. Каве бачить, що він досі злиться.
— Послухай, — говорить Каве, хоча це вбиває його гордість, — ти мав рацію. Мені шкода, що я зіпсував твій сон, і за все інше теж.
Аль-Хайсам нарешті зустрічається з ним поглядом.
— Дякую, — промовляє він, і в голосі звучить не характерна для хлопця щирість. А потім: — Але якщо тобі справді шкода, йди мити посуд. Він стоїть у раковині вже кілька днів.
Каве закочує очі і прямує до неї.
— Добре, добре.
Через кілька хвилин миття посуду Аль-Хайсам підходить до нього ззаду. Каве відчуває теплу вагу, коли той кладе голову йому на плече.
— Я сказав забагато, — каже Аль-Хайсам. — Немає нічого поганого в тому, щоб бути добрим. Це... добре, що ти такий. Але розставляй пріоритети. Не вигорай і не зомлій, як ідіот.
Каве усміхається. Він повертається, щоб поцілувати Аль-Хайсама в щоку.
— Це ти так вибачаєшся? — запитує він.
— Ні, — відповідає Аль-Хайсам, — це мій спосіб повідомити тобі, щоб не був ідіотом.
— Як скажеш, — каже Каве. Він все ще усміхається.
Після цього стає трохи легше. Каве вважає, що, певно, велика сварка допомогла трохи розрядити обстановку. Не можна сказати, що все йде гладко — суперечки, звісно, не припинились. Але вони дріб'язкові та дурні, і їх легко забути за грою, приготуванням їжі чи сексом.
Починається новий семестр, і їхні спільні заняття закінчуються. Але це не страшно, адже вдома вони бачаться більш ніж достатньо. Натомість Каве ходить на факультатив з Тіґнарі, що дуже добре — тепер ніхто не змушує лізти з шкіри заради оцінки, яка навіть не має жодного значення. Насправді, все доволі спокійно, за винятком того, що Тіґнарі несподівано зізнається в коханні якомусь симпатичному антисоціальному студенту-юристові. Прямо в аудиторії. Зайве казати, що Каве дуже залучений в ситуацію.
— Чому? — запитує Аль-Хайсам, насупивши брови.
— Тому що це цікаво? — каже Каве. А потім пихкає. — Не те, щоб я очікував від тебе розуміння привабливості кохання.
— Якщо ти вже кажеш про кохання, — говорить Аль-Хайсам, — то чи не краще було б витратити час на те, щоб потурбуватися про власні перспективи?
— На що це ти натякаєш? — ображено запитує Каве. — І взагалі, думаєш, я маю час на кохання, коли ти постійно поруч?
— Що ж, вибач, — сухо відповідає Аль-Хайсам, — що примушую до співмешкання.
— Я приймаю твої вибачення, — великодушно каже Каве. А потім зітхає, майже замислено. — Хоча було б добре, як думаєш?
— Що?
— Кохання. Бути закоханим. Усе таке.
Аль-Хайсам робить такий вираз обличчя, який дуже чітко дає зрозуміти його думку з цього приводу.
— Гаразд, припини. Не обов'язково так дивитися.
— Я просто думаю, що воно навряд так мило, як ти думаєш.
— Звідки тобі знати? — запитує Каве. — Ти коли-небудь був закоханий?
Аль-Хайсам зустрічається з ним поглядом.
— А ти?
Каве червоніє.
— Ну... ні.
— Гм, — каже Аль-Хайсам. — Дивно. Ти схожий на того, хто легко закохується.
— Це образа?
— Ти мені скажи.
— Не подобається мені, куди завертає ця розмова, — промовляє Каве. Він підхоплює свою сумку і підводиться на ноги. — Я йду на заняття.
— Ти все ще винен орендну плату за цей місяць, — гукає йому вслід Аль-Хайсам.
— Так, так. Розслабся, я заплачу вчасно.
— В сенсі? Ти вже запізнився.
Каве посилає йому повітряний поцілунок і виходить.
Останнім часом погода була оманливо свіжою. Незважаючи на сонце й чисте небо, надворі все одно досить прохолодно. Тож не дивно, що люди захворювали направо і наліво. Однак несподіванкою стало те, що одним з них виявився Аль-Хайсам.
— Агов, — говорить Каве, коли Аль-Хайсам чхає вп'яте за кілька хвилин, — ти... захворів чи що?
— Звісно, ні, — відповідає той. Виглядає він жахливо. — Просто алергія.
Наступного дня у нього піднімається температура.
Все дуже погано.
Аль-Хайсам прикутий до ліжка, весь горить і млявий. За словами лікаря, застуда скоріше незручна, ніж серйозна, і закінчиться через кілька днів — а отже Аль-Хайсаму лишається відпочивати, приймати ліки і проживати це.
— Безглуздо, — бурмоче він, коли Каве доглядає за ним. Його голос хрипкий. — Я не підхоплював нічого роками.
Каве пхикає.
— Ну, тепер підхопив. Вітаю.
— Чому ти досі тут?
Каве ображено кліпає.
— Хочеш, щоб я пішов?
— Ні, я про те… — Аль-Хайсам ковтає. — Хіба ти не мав сьогодні зустрітися з Тіґнарі?
— А хто ж подбає про тебе, якщо я піду?
— Я можу подбати про себе сам, — кволо протестує Аль-Хайсам.
— Звісно, можеш, — іронізує Каве. — Нічого, я можу перенести. І впевнений, що Тіґнарі зможе провести час з Кіно. Перестань хвилюватися і лягай вже спати.
Аль-Хайсам дується, але не більше. А за кілька хвилин поринає в глибокий сон. У такому стані він виглядає дивно молодим, вразливим. Майже милим. Каве усміхається і прямує на кухню, щоб зварити супу.
На щастя, зараз вихідні, і в них не так вже й багато справ. Каве скасовує решту своїх планів і робить усе можливе, щоб Аль-Хайсам лишався щасливим, здоровим і живим. За останні кілька днів він зварив стільки супів, що почало зароджуватися хибне відчуття впевненості.
До честі Аль-Хайсама, коли він хворіє, то співпрацює набагато краще. Каве змушує його їсти, дає відпочити і навіть жодного разу не був ображений.
— Каве, — вимовляє Аль-Хайсам. — Мені холодно.
Каве насуплюється.
— Хочеш ще одну ковдру?
— Ні, кажу ж, мені холодно.
І тоді Каве усвідомлює, опираючись бажанню закотити очі. Він теж лягає в ліжко, дозволяючи Аль-Хайсаму обійняти себе, і ділиться своїм теплом.
— Ти вдаєш такого розумаку, але ж просто велике дитя, чи не так? — бурмоче Каве.
Аль-Хайсам пхикає, очевидно, надто втомлений, щоб відповісти. Через кілька хвилин його дихання вирівнюється, а борозна між бровами зникає.
Каве продовжує лежати поруч. Правду кажучи, у не найзручнішій позиції — Аль-Хайсам важкий, і рука Каве трохи німіє, не кажучи вже про те, що він насправді не планував лягати спати так рано, — але нічого не вдієш. Тож він заплющує очі, продовжуючи гладити волосся Аль-Хайсама, і поринає в безпам'ятство.
Прокинувшись наступного ранку, він бачить, як Аль-Хайсам сидить, п‘ючи воду зі склянки.
— Я тебе розбудив? — питає той. — Вибач.
Зараз він виглядає набагато краще, гострота повертається до його погляду та тону.
— Усе гаразд, — позіхаючи, каже Каве. — Як ти себе почуваєш?
— Краще, — відповідає Аль-Хайсам. — Завдяки тобі.
— Ну, нема чого цьому дивуватися, — трохи зніяковіло вимовляє Каве.
— Хоча над супом треба ще попрацювати.
— Ні, не треба. Звари суп самотужки.
— З радістю, — Аль-Хайсам лягає назад. — Я ще трохи посплю.
— Гаразд, — говорить Каве, підводячись. — Я піду на диван.
Аль-Хайсам бере його за зап'ястя.
— Навіщо? Залишайся тут.
— О, — приголомшено видає Каве. — Гаразд.
Він більше не ставить жодних запитань. Ліжко, зрештою, набагато зручніше, ніж диван. Але ще краще — заспокійлива присутність Аль-Хайсама, і це незамінне задоволення спати поруч з тим, кому довіряєш.
Не те, щоб після цього щось змінилося. Але пляшка хорошого вина чарівним чином з'являється в комірчині Каве, як і кілька його улюблених закусок, і він більше не змушений спати на дивані.
Виявляється, Аль-Хайсам прогулює набагато більше занять, ніж очікувалось.
— Не можу повірити, що ти наговорив мені стільки лайна за одне пропущене заняття, - дивується Каве, — коли сам прогуляв половину семестру. Як ти взагалі отримуєш такі оцінки?
Аль-Хайсам не відводить погляду від "Smash", в яку грає.
— Я не потребую, щоб якийсь відірваний від життя старий навчав мене того, що можна вивчити самому за половину відведеного часу, — озвучує він. — Я ходжу, якщо вважаю, що воно того варте.
— Вважаєш, наші пари з літератури минулого семестру були того вартими? — спантеличено запитує Каве.
— Не дуже, — відповідає Аль-Хайсам. — Але там був ти.
Каве кліпає.
— Ого, — видає він. — Це навіть трохи... мило.
— Не лести собі, — говорить Аль-Хайсам. — Мені подобається дебатувати з кимось, хто обурливо помиляється, от і все. Розширює кругозір.
— Так, так, — вимовляє Каве. А потім додає: — А що ти тоді вважаєш корисним заняттям?
— Я вивчаю гуманітарні науки, — сухо відповідає Аль-Хайсам. Він закінчує гру і відкладає контролер. — Отже, мало що. Я вчуся просто заради особистого інтересу. Коли закінчу навчання, знайду якусь роботу, не пов'язану з цим, за яку добре платитимуть.
— То ти лише про гроші й думаєш.
— Так, — підтверджує Аль-Хайсам. Що, звісно, не є несподіванкою, але Каве все одно закочує очі. — Я хочу жити комфортно. — Він простягає руку, щоб поправити окуляри Каве. — А ти? І не кажи дурниць, ніби хочеш змінити світ.
— Я хочу змінити світ, — відповідає Каве, просто щоб подратувати Аль-Хайсама. Судячи з його виразу обличчя, це спрацьовує. — Або місцеву архітектуру, принаймні. Хочу, щоб речі були доступнішими, а ще, щоб вони були красивими. Хіба це так жахливо, Хайсаме? Скажи мені.
— Ну, гадаю, що ні, — говорить той. — Хоча залежить від виконання. Краса суб'єктивна, тож як вважаєш, що...
— Я вважаю, що ти красивий, — перебиває Каве. — Тож думаю, що мій суб'єктивний смак об‘єктивно досить добрий.
Аль-Хайсам супиться. Він справді виглядає зніяковілим.
— Все це не має жодного сенсу.
— Нічого страшного, — Каве поплескує його по щоці, посміхаючись. — Я тут архітектор, тож не напружуй свою гарненьку голівку.
Аль-Хайсам дується, але не відхиляється.
— Ти занадто зарозумілий.
— Так, я знаю.
Поцілунок, коли він настає, нетипово ніжний. Майже солодкий. Каве усміхається в нього, і на кілька золотих миттєвостей здається, що в світі все гаразд.
Кіно, новий... друг Тіґнарі, не багато усміхається. Обличчя дивно знайоме, і тоді Каве розуміє, що це тому що Аль-Хайсам, по суті, такий самий.
— Агов, Хайсаме, — питає Каве одного разу з цікавості. — Що має статися, щоб ти нормально посміхнувся? Блакитний місяць чи коли зірки зійдуться?
Аль-Хайсам закочує очі.
— Так, саме це.
— Так і думав.
— Взагалі-то, до зустрічі з тобою я посміхався набагато частіше.
— Сумніваюся. Я світло твого життя.
Аль-Хайсам насміхається.
— Тобі не набридло брехати мені? А самому собі?
— Поняття не маю, про що ти, — відказує Каве.
— Як скажеш. Ходи сюди, я вмикаю фільм.
Каве вмощується між ніг Аль-Хайсама, а той кладе голову йому на плече, руки ж обвивають Каве за талію. Задоволений, він відкидається назад, спираючись усією своєю вагою на хлопця.
— Ти важкий, — жаліється Аль-Хайсам.
— Називаєш мене товстим?
— Ні, я називаю тебе важким.
— Ну, а твоє підборіддя гостріше за армійський ніж. До кінця розмови у мене буде колота рана.
Аль-Хайсам пирхкає, явно потішений.
— Співчуваю, — відповідає він.
Вони дивляться фільм у затишній тиші. Каве не усвідомлює, що засинає, аж поки Аль-Хайсам не починає його обережно трясти.
— Якщо втомився, просто йди спати, — промовляє він.
— Але я не хочу йти сам, — бурмоче Каве, все ще сонний.
— Я піду з тобою.
І без попередження Аль-Хайсам підхоплюється на ноги, піднімаючи Каве на руки, ніби нічого дивного не сталося. Прямо як наречену.
— Що за… — Каве тримається з усіх сил. — Як...
Аль-Хайсам обережно кладе його на ліжко.
— Все одно вже пізно, — промовляє він так, ніби це щось пояснює.
— Ну, тепер я прокинувся, — говорить Каве, широко розплющивши очі, і, можливо, трохи збуджений.
— Шкода, — Аль-Хайсам вимикає світло. — Ми лягаємо спати.
Це теж непогано, думає Каве, коли Аль-Хайсам наближається до нього, обіймаючи за талію. Секс — це добре, але такі моменти мають в собі щось таке тихе й хвилююче. Тож він заплющує очі, відчуваючи, як здіймаються й опускаються груди Аль-Хайсама, його тихе дихання, і засинає в серпанку задоволення й тепла.
Аль-Хайсам рідко припускається помилок, тож коли Каве помічає, що той забув вдома завдання, у нього виникає спокуса повідомити про це Аль-Хайсаму і подражнити його. Але він, певно, пом’якшав, бо, подивившись на час, відносить його в лекційну аудиторію, щоб Аль-Хайсам міг здати роботу вчасно.
Той стоїть на вулиці, прокручуючи стрічку в телефоні. Каве б'є його по щиколотці.
— Привіт, — вітається він. — Нічого не забув?
— В сенсі? — Аль-Хайсам виглядає спантеличеним. — Що ти тут робиш?
Каве простягає дорогоцінний папірець Аль-Хайсам.
— Будь ласка.
Той кліпає.
— Ні, — каже він, беручи його до рук. — Я міг би заприсягтися...
— Ти, певно, переплутав, — припускає Каве. — Ймовірно, прихопив чернетку.
— О, — випускає Аль-Хайсам. А за мить: — Дякую.
Ах, Аль-Хайсам і вдячність. Назвіть кращу пару.
— Ну, — говорить Каве, вражений сильним бажанням закотити очі, — на цьому все. Я піду...
— Каве, зачекай.
Він обертається, тільки щоб Аль-Хайсам взяв його обличчя в долоні й поцілував. Поцілунок короткий, але інтенсивний, і від нього Каве тремтить, адже вони ніколи раніше не цілувалися на людях, чи не так? Не цілувалися ж?
Коли вони відсторонюються, Аль-Хайсам прочищає горло.
— Гаразд, — каже він. — Бережи себе.
— Бувай, — відповідає Каве і тікає.
Серце калатає в грудях, а він сам червоніє, немов школярка. О боги, він божеволіє, він хворий. Будь ласка, передайте найкращі побажання.
Далі стає лише гірше.
Каве не знає, що з ним відбувається. Спочатку він в порядку, і все гаразд, а потім одного разу — одного разу — Аль-Хайсам цілує його поза домом, і тепер світ перевернувся догори дриґом, а він сам — заплутався. Здається, все, що він тепер може робити — то червоніти. Аль-Хайсам розмовляє з ним. Червоніє. Аль-Хайсам дивиться на нього. Червоніє. Аль-Хайсам одягає навушники. Червоніє. Аль-Хайсам знімає навушники…
І так далі, і тому подібне.
Спочатку Каве запідозрив якісь проблеми зі здоров'ям, можливо, алергію, пов'язану зі стресом, або щось типу того. Але ні, за словами лікаря, з ним усе гаразд. Насправді, він здоровіший, ніж будь-коли, можливо, тому що життя з Аль-Хайсамом змусило його стати трохи більш організованим в плані режиму прийому їжі та сну. То що ж це таке, і як його можна зупинити?
Просто сидячи поруч з Аль-Хайсамом, він п‘яніє як чіп. Жалюгідно. Він жалюгідний. А ще секс. Усе, що потрібно зробити Аль-Хайсаму, це притиснутись до нього щокою і поцілувати в чоло, як серце Каве виривається з грудей, а обличчя стає таким червоним, що, мабуть, випромінює тепло.
— Ти... дуже теплий, — підмічає Аль-Хайсам посеред процесу. Він, насуплений та стурбований, простягає руку до чола Каве. — У тебе лихоманка?
Каве відмахується від руки.
— Ні! — відповідає він надто швидко. — Боже, просто поквапся і трахни вже мене, окей? І перестань бути такими добрим, це дивно.
Пауза.
— Гаразд, — різко каже Аль-Хайсам і робить все грубо й швидко. І так — так краще, Каве може з цим впоратися. Але потім вони засинають разом, причому Аль-Хайсам практично обіймає його ложечкою, і Каве повертається до початкового стану. Частина його знову тужить за диваном, незважаючи на дискомфорт.
Боже, він наче за... за... за... за...
Ні. Не може бути. Каве відмовляється закінчувати цю думку.
Одного дня він ходить по квартирі, розглядаючи дві зубні щітки в раковині у ванній, свій одяг, що висить у шафі Аль-Хайсама, записки Аль-Хайсама, що приліплені для нього на холодильнику — всі ці речі перемішані між собою — і жахається того, наскільки щасливим це його робить.
«О боже, — думає він, — мене зараз знудить.»
— Куди йдеш? — запитує Аль-Хайсам, коли чує, як відчиняються двері.
— Гуляти з подругою! — озивається Каве і тікає.
На щастя, Нілу справлі виявилася вільною, тож вони зустрічаються в сусідньому кафе.
— Що сталося, Каве? — запитує Нілу. Вона знає його надто добре, щоб не помітити.
— Нічого, — трохи поспішно відповідає він. — Я не закоханий. Не закоханий.
Заперечення проходять повз Нілу, яка співчутливо гмикає.
— Розумію, — говорить вона. — Нині всі зустрічаються, і якось самотньо бути осторонь, чи не так? — вона гладить його по голові, ніби песика. — Все гаразд, Каве! Я впевнена, що скоро знайдеш когось, хто тобі сподобається!
Каве не наважується повідомити, що вона неправильно зрозуміла його слова.
— Нілу, — починає він, — ти змушуєш шкодувати, що мені не подобаються дівчата.
Нілу сяюче посміхається.
— Це дуже мило з твого боку, Каве, — вона нахиляє голову. — О, якщо хочеш відволіктися, мої друзі влаштовують вечірку сьогодні ввечері. Можу тебе взяти з собою!
— О, Боже, — вдячно промовляє Каве. — Я на тебе не заслуговую.
— Не кажи так, Каве, — заперечує Нілу. — Ти єдиний, хто приходить на всі мої танцювальні виступи, знаєш? Якщо колись відчуватимеш себе погано, то можеш обговорити все зі мною!
— Дякую, Нілу, — каже Каве і намагається усміхнутися.
Каве вважає, що домашня вечірка дуже гарна. Друзі Нілу теж займаються танцями, тож усі страшенно привабливі, а це завжди плюс. Проте Каве почувається трохи невпевнено, коли вмикається музика й вони починають танцювати.
Він п'є занадто багато і занадто швидко. На жаль, все це лише більше пригнічує, і тоді він починає думати про Аль-Хайсама, а потім не може зупинитися. Тепер він розуміє, що найстрашнішим було не саме щастя, а усвідомлення того, що він єдиний, хто це відчуває. Тому що Аль-Хайсам, незважаючи на те, яким він здається, любить багато речей, але Каве ніколи не буде однією з них. Якщо вже на те пішло, то Каве для нього просто... екземпляр, у кращому випадку — зручність. І раніше він не мав нічого проти, але зараз насправді боляче.
І ось він опиняється п'яним і спустошеним на дивані, можливо, плачучи і трохи базікаючи, поки інші грають на випивку в сусідній кімнаті. Нілу, ця янголиця, піклується про нього, подає воду, дозволяє спертися на її плече.
— Все гаразд, Каве, — вимовляє вона час від часу і гладить його по волоссю. — Все буде добре.
— Вибач, — говорить той, витираючи очі. Від її доброти він плаче ще дужче. — Я не хотів зіпсувати тобі вечір.
— Усе гаразд, — ласкаво каже Нілу.
— Ні, не гаразд, — відповідає Каве. — Я краще... я краще піду.
І, не думаючи, зовсім не думаючи, він дістає свій телефон і дзвонить Аль-Хайсаму.
Той бере слухавку після першого ж гудка.
— Каве? Друга година ночі...
— Агов, Хайсаме, — трохи нерозбірливо відповідає Каве. — Хайсаааме.
— Що?
— Ти можеш приїхати забрати мене? Я хочу додому.
— Що за… — Аль-Хайсам звучить роздратовано. — Забрати тебе? Звідки? Ти п'яний?
— Я сумую за тобою, — вимовляє Каве, ледь не плачучи. — Навіть попри те, що ти злий і не прибираєш за собою. Я сумую за тобою, розумієш?
— Про що ти, в біса?
— Я на вулиці з цілодобовим магазином, — повідомляє він. — Номер будинку 29? — Нілу киває. — Двадцять дев'ятий.
Хвилина мовчання.
— Я приїду. Будеш винен мені за це.
— Я сумую за тобою, — повторює Каве і кладе слухавку.
— Вибач, — говорить Нілу. — Але я не могла не помітити. Ти щойно дзвонив хлопцеві, за яким плакав всю ніч?
— Га?
— Точно йому, — каже вона. — Аль-Хайсам, так?
— От чорт, — лається Каве. — Трясця. Нілу, скажи мені, що все буде добре.
— Все буде добре?
Каве стогне і ховає обличчя в її шию, заплющуючи очі від світу.
Він прокидається від того, що хтось ніжно трясе за плече.
— Каве, — говорить Нілу, — твій хлопець тут.
— Що? — Каве кліпає, витріщивши очі. Волосся розкуйовджене.
— Чарівно.
О Боже, це ж Аль-Хайсам стоїть прямо над ними. І виглядає дуже розлюченим.
— Я тут. Поїхали додому.
— Ні, — каже Каве, все ще п‘яний. — Я не... я не хотів дзвонити. Ти можеш іти додому без мене.
З цими словами він знову кладе голову на плече Нілу, красномовно відмовляючись дивитися на Аль-Хайсама.
Той сердиться.
— Каве.
— Ні.
— Каве, перестань! — вимовляє Нілу. Вона поплескує його по плечу і сміється, трохи нервово. — Облиш. Ти ж не хочеш, щоб у нього склалося оманливе враження?
— Яке оманливе враження? — злісно бурмоче Каве. Навряд чи Аль-Хайсама щось хвилюватиме.
— Каве! — наголошує Нілу. — Йому… йому насправді не подобаються дівчата, — звертається вона, ймовірно, до Аль-Хайсама.
— Приємно це чути, — сухо відповідає він. Пауза. — Зате мені подобаються. Як тебе звати? Ти з кимось зустрічаєшся?
— Ем, я...
— Якого біса? — Каве підхоплюється, відпускаючи Нілу, і розвертається, розлючено дивлячись на Аль-Хайсама. Він настільки злий, що забуває про те, що п'яний. — У чому твоя проблема?
— Боже, нарешті, — говорить Аль-Хайсам, хапаючи Каве за зап'ястя. — А тепер вибачся перед своєю подругою, і поїдемо додому.
Каве достатньо тверезий, щоб зрозуміти, що його обдурили. Але він надто втомився, аби дати здачі.
— Я ненавиджу тебе, — переможено повідомляє він. А потім з каяттям повертається до дівчини. — Пробач мені, Нілу.
— Все гаразд! — відповідає вона, посміхаючись, але насправді так не вважає. Вона просто занадто добра. — Сподіваюся, ви, хлопці, налагодите стосунки. Знаєте, в клініці поруч проводять консультації для пар...
— Ми не пара, — вигукує Каве.
— Так, дякую, — говорить Аль-Хаїтам. — Вибач за те, що сталося. Добраніч.
— Добраніч!
— Ні, зачекай, — вимовляє Каве, раптом усвідомлюючи, що застрягне наодинці з Аль-Хайсамом у машині на наступні півгодини, — я передумав, Нілу, поїхали зі мною, Нілу, будь ласка...
Нілу не погоджується.
— Отже, — заговорює Аль-Хайсам, коли вони вирушають у дорогу. — Не поясниш?
— А що тут пояснювати? — випльовує Каве, захищаючись.
— О, навіть не знаю, — різко каже Аль-Хайсам, — може, це все фіаско? Хочеш, щоб я вибрав конкретні частини, за якими розберу твій ідіотизм? Бо я можу, Каве. Справді можу.
Каве все ще п'яний.
— Ти такий-такий до біса грубий, — говорить він.
— Я грубий? — перепитує Аль-Хайсам. Він справді звучить роздратовано. — Тобто я — той, хто приїхав посеред ночі, бо ти подзвонив п'яний, та побачив, як ти обіймаєшся з якоюсь дівчиною на дивані, — я тут грубий?
— Вона не якась дівчина, це Нілу, і ти залицявся до неї у мене на очах...
— Так, тому що насамперед ти не міг від неї відірватися.
— Вона моя подруга! І на відміну від тебе, вона дійсно піклується про мене.
— Про що ти, в біса, говориш?
— А що? — відказує Каве. Йому знову хочеться плакати. — Не вдавай, що дбаєш про мене хоча б наполовину так само, як я про тебе.
Аль-Хайсам надувається, дивлячись недовірливим поглядом.
— Каве. Ти, певно, жартуєш.
— Чому це я маю жартувати?
— Після того, як я дозволив тобі жити в моїй квартирі. Півроку. Після... всього. Ти вважаєш, що все так і є?
— У тебе такий розлючений голос, — бурмоче Каве. — Не сердься. Я п'яний і в мене болить голова. Ти не маєш права на мене сердитися.
— Ти абсолютно безнадійний, — презирливо каже Аль-Хайсам, хитаючи головою. — Абсолютно, абсолютно безнадійний.
— Тоді просто дай мені спокій.
Загоряється зелене світло, Аль-Хайсам натискає на газ.
— Змусь мене, — відповідає він.
Вони небагато говорять, коли повертаються додому. Гнів охолонув, а на зміну йому прийшла якась тиха втома. Коли Аль-Хайсам лягає в ліжко, то відвертається від Каве, і це відчувається настільки чужим після всіх ночей, проведених пригорнувшись один до одного, що Каве не може цього витримати. Він простягає руку, щоб доторкнутися спини Аль-Хайсама.
— Що?
— Можеш поцілувати мене? — бурмоче Каве.
Аль-Хайсам повертається, насупившись.
— Боже, та що з тобою?
— Окей, — видає Каве, щоки палають. — Не зважай.
— Ні, я не це мав на увазі, — говорить Аль-Хайсам, трохи роздратовано. — Ходи сюди.
Він тягнеться до Каве, стискає їхні губи разом. Цілує ніжно й повільно, не поспішаючи. Каве відчуває, що серце ось-ось переповниться. Він не хоче, щоб поцілунку коли-небудь приходив кінець. Але, звісно, він закінчується.
— Засинай, — шепоче Аль-Хайсам. — Вже пізно.
Тож Каве заплющує очі й засинає, з болем у серці.
Наступного ранку Каве прокидається абсолютно пригніченим. Як завжди, Аль-Хайсам на кухні — п'є чай і гортає щось в телефоні.
— Ти прокинувся, — каже він. — Я зробив тост, і в холодильнику є молоко, якщо хочеш.
Тож вони вдаватимуть, що нічого не сталося. Каве зітхає з полегшенням і прямує до холодильника.
— Дякую, — відповідає він.
Аль-Хайсам гмикає.
— О, і, Каве?
— Що?
— Виправ, якщо я помиляюся, але ти закоханий у мене? — запитує Аль-Хайсам, нахиливши голову. — Бо мені здається, що так.
— Що? — перепитує Каве, почуваючись так, ніби йому дали ляпаса. Він змушує себе розсміятися, але мало не задихається. — Ні. Нізащо. Ти здурів?
— Не знаю, — відповідає Аль-Хайсам. Він піднімає брову. — Хіба?
— Ти знаєш, що так, — каже Каве і тікає до спальні, перш ніж Аль-Хайсам встигає сказати ще щось.
Наступного дня Каве з'їжджає. Тихо, таємно, поки Аль-Хайсам на заняттях. Він переконується, що заблокував його номер теж. Це, мабуть, найбільш боягузливий і підступний вчинок, який Каве коли-небудь робив.
Але йому вже байдуже. Правду кажучи, він наляканий. І, як більшість наляканих істот, все, що він може зробити — це втекти.
Не потрібно багато зусиль, щоб переконати Тіґнарі взяти його до себе. Незважаючи на свій гострий язик, той завжди був дуже добрим.
— Тіґнарі, будь ласка, я пратиму твою білизну і все інше, буду хорошою домогосподаркою...
— О ні, гидота, — каже Тіґнарі, морщачи ніс. А слідом зітхає. — Я не проти, щоб ти залишився, але тільки доти, доки не знайдеш щось інше, гаразд?
— Так, так! Звісно, — Каве обіймає його. — Дякую тобі, щиро дякую!
І він починає життя заново. Існування без Хайсама.
Усе гаразд. Каве зовсім не сумує за Аль-Хайсам. Він не сумує за їхніми дурнуватими суперечками, не сумує за прокиданнями поруч, не сумує за спільними сніданками, обідами і вечерями, не сумує за тихими моментами, коли вони сиділи поруч на ліжку, просто читаючи й насолоджуються мовчазною компанією один одного.
І якщо іноді Каве почувається нестерпно самотньою, то це точно не пов'язано з Аль-Хайсамом, зовсім не пов'язано.
— Каве, — говорить Тіґнарі через кілька днів їхнього сумісного проживання, — я передумав. Гадаю, тобі треба з'їхати якнайшвидше.
— Чому це? — запитує Каве.
Вони лежать поруч у двохспальному ліжку Тіґнарі, притиснувшись один до одного, наче сардини. Минулої ночі Каве якось зіштовхнув його на підлогу. У того досі залишилися синці, що свідчать про це.
— Здогадайся.
— Б'юся об заклад, що якби я був Кіно, то ти такого не сказав, — жаліється Каве.
— Якби ти був Кіно, — сухо відповідає Тіґнарі, — то жив би у власній квартирі.
— Якби я був Кіно, ти б цілувався з… ай! Якого біса, Тіґнарі?
— З'їжджай або придбай собі спальний мішок.
— Скільки вони коштують?
Тіґнарі зітхає. Він тягнеться до лампи, щоб вимкнути її.
— Добраніч, Каве.
Каве якраз йде купляти спальний мішок, як отримує повідомлення. Від Тіґнарі, і це добре. Але не все добре з його змістом.
сьогодні зустрівся з Аль-Хайсамом. cхоже, ти залишив у нього контролер.
він сказав, що ти можеш забрати його завтра.
І за кілька хвилин, наче Тіґнарі вагався, чи відправляти його, ви посварилися?
Каве пише відповідь: ха-ха, не може такого бути, перш ніж усвідомлює, що дійсно вже давно не бачив контролер. А потім розуміє, що не пам'ятає, чи клав його в сумку, коли виселявся.
Він поспішає додому і як божевільний риється в речах. Контролера справді ніде немає. Каве осідає на землю, впадаючи у відчай.
«Ні, ні, — бідкається здорова частина свідомості. — Не йди туди, не йди, це пастка.» Інша, голосніша, заперечує: «Ця річ коштувала дорого. Ти місяць їв лише мівіну, щоб його купити.»
— Бляха, — каже Каве. — Я ж піду, чи не так?
І ось наступного дня Каве стукає у двері Аль-Хайсама, настільки знервований, що його нудить.
За мить той відчиняє двері. Він виглядає не на жарт розлюченим.
— Гм, — мнеться Каве, наляканий і прагнучий солодкого звільнення від смерті. — Привіт.
Аль-Хайсам нічого не відповідає, лише простягає Каве контролер. Він бере його. Або взяв би, якби Аль-Хайсам його відпустив.
— Чому ти переїхав? — запитує той.
Каве сильніше смикає за контролер, але безрезультатно.
— Ти збожеволів?
— Здогадайся.
— Не сердься, — говорить Каве, нервово посміхаючись. — Я впевнений, що тобі все одно не подобалося жити зі мною.
— Мені ще менше подобається, коли ти так виставляєш свою дурість напоказ, — Аль-Хайсам зітхає. Він виглядає втомленим. — Це через те, що ти закоханий у мене?
— Востаннє кажу, я не закоханий в тебе, егоїстичний засранцю...
— Брехун.
— Перепрошую. Я ніколи тобі не брехав.
Аль-Хайсам розчаровано зітхає.
— Я навіть не знаю, що на це відповісти.
Він проводить рукою по своєму прекрасному, дуже прекрасному волоссю, і він все ще занадто гарячий, чому він такий гарячий, чому не став потворнішим, щоб Каве було легше жити і більше крові потрапляло для мозку, а не до члена?
— Припини вже бути ідіотом, — говорить Аль-Хайсам. — Просто повернися назад, заради Бога, і припини спустошувати ту бідолашну душу, в якої випросив прихисток на останні кілька днів.
Яка ж нахабність з його боку. Каве вдається до хитрощів.
— Боже мій, — каже він, показуючи за спину Аль-Хайсама і намагаючись зробити вигляд, що він нажаханий, — що це, в біса, таке?
Аль-Хайсам насправді вірить і обертається, що було б смішно, якби Каве не був у режимі "нападай і тікай". Це відкриває йому можливість, якою він користується, аби вирвати контролер з рук Аль-Хайсама і з розгону кинутися вниз по тротуару. Каве чує, як той лається, і всередині сміється. До того, як усвідомлює, що Аль-Хайсам женеться за ним з нечестивою швидкістю, враховуючи, що він у капцях.
Каве пришвидшується. Як і Аль-Хайсам. Це жахливо, він більше ніколи не зможе дивитися документальні фільми про природу так, як раніше. Ох, бідолашні газелі, кролики та пінгвіни, його споріднені створіння.
— Що за чортівня! — кричить Каве. — Чого ти за мною женешся?
— Бо ти тікаєш!
Легені Каве палають.
— Облиш мене!
Вони вже в кампусі, біжать через газон. Деякі люди обертаються, витріщаючись, але Каве немає ніякого діла. Він просто має пробратися в натовп біля студентського центру і сховатися там, поки не зможе покликати Тіґнарі, щоб той забрав його в безпечне місце...
А потім, жахливо близько до вуха Каве:
— Спіймав…!
Рука стискає його зап'ястя. Каве панікує і перечіплюється через ногу, тягнучи за собою Аль-Хайсама. Вони незграбно падають на траву. У Каве перехоплює подих, здається, що він помирає. Якусь мить вони просто знесилено лежать, важко дихаючи. Нарешті Каве порушує тишу.
— Я ненавиджу тебе, — говорить він, прикриваючи очі рукою. Йому хочеться плакати. — Я ненавиджу тебе, справді.
— Так, — каже Аль-Хайсам, — я знаю.
— Я просто хочу мати гідність, — каже Каве, а голос зривається. — Хіба я прошу забагато, навіть від тебе? Пощадити мої почуття хоча б раз у своєму клятому житті?
Аль-Хайсам пхикає.
— Твої почуття, твоя… а як щодо моїх, Каве? Ти коли-небудь думав про мої почуття?
Каве відкриває рот, щоб відповісти, але Аль-Хайсам не дає йому цього зробити.
— Знаєш, що я відчув, коли прийшов додому, а тебе там не було? — Аль-Хайсам продовжує, сідаючи. Він виглядає розлюченим. — Коли побачив, що всі твої речі зникли, і ти не залишив навіть записки? А коли дізнався, що ти заблокував мій номер?
Каве ковтає.
— Мені…
— Ні, — каже Аль-Хайсам. — Ні, це не так, бо ти настільки невпевнений в собі і наляканий через те, що тобі може бути боляче, що думаєш лише про себе.
— Агов, а тепер, — слабко вимовляє Каве. — Вибач, окей? Ти не мусиш витягувати тяжку артилерію...
— Ти найегоїстичніший та найбоягузливіший з усіх, кого я коли-небудь зустрічав, — нещадно продовжує Аль-Хайсам. — Правда. Тому повір — все, що ти відчуваєш до мене, взаємно десятикратно.
— Ну, то йди в сраку, — гарчить Каве. — Засранець… — і тут його осяює. — Прямо все?
— Все.
Пауза. Каве видихає.
— Ох. Прокляття.
— Дійсно.
Каве сідає.
— Це було якесь паскудне зізнання в коханні, — каже він, радіючи, що не має хвоста, як у Тіґнарі, бо якби був — він би так виляв, що довелося заспокоювати хірургічним шляхом.
Щоки Аль-Хайсама рожеві, зовсім трохи.
— Краще, ніж твоє.
— Поцілуй мене в зад, — каже Каве і бере Аль-Хайсама за руку, переплітаючи пальці. Той не відсторонюється. Вони стоять так кілька хвилин, мовчки.
— Агов, — озивається Каве, піднімаючи контролер, який був під ним, коли він падав, — як гадаєш, він ще працюватиме?
— Принеси приставку до мене, і ми це з'ясуємо, — відповідає Аль-Хайсам.
— Якщо він зламаний, ти купиш новий.
— Ні.
— Гаразд. Тоді поділимо навпіл.
— Ні.
— Сімдесят п’ять на двадцять п’ять?
Пауза.
—Добре.
Каве сміється. І зірки, мабуть, зійшлися, і місяць сьогодні буде блакитним, бо Аль-Хайсам теж усміхається. Його рука в долоні Каве зігріває, немов сонячне проміння.
— Досі не розумію, чому саме білий диван, — промовляє Аль-Хайсам.
— Тому що він добре личить до інших меблів! — обурюється Каве. А потім підводиться на ноги. — Ти маєш заплатити мені за дизайн інтер'єру. Подивись мені в очі і скажи, що ця квартира не виглядає приголомшливо.
Аль-Хайсам дивиться йому в очі.
— Насправді, не знаю, — відповідає він. Каве задихається. — Я просто радий, що у нас тепер дві ванні. Як би там не було, ми майже закінчили розпаковувати речі, так? Є ще якісь коробки?
— Певно, лише з одягом, — відповідає Каве, зазираючи до спальні. — Можемо закінчити пізніше. Давай зробимо перерву… о, йдемо цілуватися на балконі! Буде так романтично.
— Справді? — сухо запитує Аль-Хайсам.
Каве закочує очі й виходить.
— Байдуже, просто йди сюди. Ти ж ще тут не був?
— Не був, — каже Аль-Хайсам, ідучи за ним.
Вони вдвох спираються на перила, дивлячись за обрій. Сьогодні чудовий день: співають птахи, небо таке блакитне, що Каве аж очі ріже. Одним словом, чудово. У такий день не можна втриматися від запаморочення, не можна не дивитися в майбутнє з надією. Він обертається до Аль-Хайсама, який уже пильно дивиться на нього. Навіть через стільки часу це змушує Каве червоніти.
Вони нахиляються ближче один до одного, коли Каве раптом згадує.
— О! — починає він. — Треба повідомити Кіно і Тігнарі, що вони можуть приїхати. І Нілу теж, якщо захоче. Як гадаєш, у нас вистачить тарілок?
Аль-Хайсам супиться.
— Припини говорити про інших, коли я намагаюся тебе поцілувати, — говорить він.
Каве сміється.
— Вибач, вибач, — а потім посміхається. — Змусь мене.
На губах Аль-Хайсама з'являється натяк на посмішку, і через кілька секунд Каве усвідомлює, що він мав рацію: цілуватися на балконі — дуже романтично. Сонце гріє їхню шкіру, Аль-Хайсам теплий і затишний в його обіймах, а Каве...
Каве вдома.