Work Text:
Павлові сімнадцять. Він любить математику, фізику та статистику. Любить слухати історії, які так часто розповідають в ліцеї про те, як там бували Пушкін та Міцкевич.
Але він ненавидить приїжджати додому, ненавидить свого батька, ненавидить цей дім. Йому тоді весь світ не милий.
Поїхавши навчатись в Одесу, він відчув таке несамовите полегшення, таку радість, що годі вже казати. Йому просто хотілось танцювати і дарувати всім свої посмішки.
Але чим радісніше в ліцеї, тим більший бере розпач від повернення додому. Ох, Павло, напевно, все віддав би за те, щоб не повертатись на літні канікули.
"Нічого, – думає хлопець. – Просто тримайся подалі від дому, і все буде впорядку. Тільки прикидайся, що ти такий самий, як вони. Ти такий же пихатий негідник, а не просто Павло"
Але як же важко слідувати своїм настановам!
А особливо, коли віз уже наближається до маєтку, а серце так і хоче вистрибнути з грудної клітини.
Йому так і хочеться закричати: "Забирайте! Забирайте все, що в мене є, але відвезіть мене назад". Проте він ніколи такого не зробить.
Натомість зістрибує з підводи та дякує якомусь селянину, що погодився підвезти його від Звенигородки до Вільшани.
Єдиним, чим хлопчина себе заспокоює є те, що зараз ніч, і ніхто не буде його зустрічати.
Проте на півдорозі до оселі він ледь не падає. На траві сидить якась фігура, оповита місячним сяйвом.
"Можливо, саме так виглядають святі?" – думається хлопцеві, який застиг статуєю посеред стежки.
Йому млосно, йому важко дихати, йому земля йде з-під ніг, а зір зосередився лише на одному – на худій довгов'язій постаті.
Проходить ніби вічність, коли Павло виринає із заціпеніння, яке було схоже на сон, де ти не можеш керувати своїм тілом.
А реальність ніби тільки того й чекала. Вона підступно, без всякого попередження, вдарила по ньому. І от це вже не хтось казковий, а просто черговий прислужник його батька, який, напевно, вкрав папір і тепер малює на ньому.
Думки хаотично крутяться в голові, вони наче ті бджоли, що їх загнали в скриньку: б'ються об стінки і намагаються вжалити. Але дереву не боляче, на відміну від Павла. Йому болить, ще й як болить.
У відмістку за свій біль, хочеться підійти і накричати. І неважливо, у чому звинувачувати: в тому, що він приїхав додому; чи в тому, що він так хвилюється; чи в тому, що той вкрав папір; чи в тому, що змусив відчувати те, що хлопці відчувають до прекрасних незнайомок, але аж ніяк не до інших хлопців.
І, так, в нього є хоробрість це зробити. Але ще хвильку, декілька секунд, коротку мить на те, щоб помилуватись самотньою фігурою і запам'ятати назавжди.
І він підходить та встигає вигукнути лише:
— Гей, ти, – перед тим, як серце знову буде пропускати удари.
Один, два, три – бум – такі красиві очі.
Один, два, три – бум – тонкі губи, витягнуті буквою "о".
Один, два, три – серце знову б'ється у правильному ритмі.
— Ховайся краще, бо батько може побачити.
Така довга фраза, так багато слів, так багато літер, але Павло впорався, і навіть голос не тремтів.
— Вибачте, вибачте, вибачте. – Тремтячим голосом, який підходить янголам, або дияволам-спокусникам. — Прошу, не розповідайте йому.
Мимохідь думається, що хлопчина не на жарт злякався. І на мить стає добре від того, що служникові також зараз погано.
— Тебе як звати?
І тиха відповідь:
— Тарас.
***
Це літо жарке з частими дощами, напоєне запахом лугів, ароматом свіжої випічки, довгими посиденьками з Тарасом та вкраденими з кухні пиріжками. Це літо і є хлопчиною з красивим прізвищем Шевченко, який пише прекрасні вірші та малює не менш прекрасні картини.
І як же важко їхати в Рішельєвський ліцей, такий обожнюваний колись і ненависний тепер. Але що поробиш? Лишається лише чекати наступного літа та берегти в пам'яті ті короткі, перші та несміливі поцілунки.