Work Text:
Ван Їбо любить старі речі.
В дитинстві він брав стільчик, підставляв його до шафи і тягнувся до найвищої полички, вщент заповненої дідовими речами.
Ван Їбо обожнював ті моменти: його руки, які діставали так високо, що, здавалося, ще трішки і вони доторкнуться стелі; важка запилена коробка в руках; м'який диван, який прогинався під кожним його рухом, і не менш запилений за коробку, скрипучий голос дідуся, який брав різні предмети в руки і розповідав історії, від яких дух захоплювало.
— Бачиш, який красивий блокнот? – діставав чорний продирявлений записник. —Так він мені життя врятував. Не віриш? Так слухай. Коли я служив у війську, кухар сказав мені збігати за припасами. Ну а я й бовкнув, що ще не старий, а пам'яті й близько не маю і попросив список. А він мені ще так помпезно простягнув цей блокнот і сказав, що, якщо з ним щось станеться, тиждень їжі не даватиме, – сміється дідусь. – От я й поклав його собі до кишені, – стукає себе навпроти серця. – Забрав продукти, а як вертався, то вороги влаштували обстріл і мені прямо в груди куля влучила.
Їбо завжди лякається на цих словах, але заспокоює себе – ось, дідусь з ним, сидить цілий та неушкоджений.
— Та я від того так перелякався, що аж в штани собі напудив. Ха-ха-ха-ха, ти б бачив, яке лице було в того кухаря, коли він прибіг до мене, а я почав благати й далі мене годувати, бо ж помру без їжі.
Або Їбо сам діставав предмети. Наприклад, фото дуже красивої жінки і питав хто це. Дідусь неодмінно притишував голос, нахилявся прямо до самого вуха і промовляв, що то його бабуся. Що хоч вона зараз вже стара і сварлива, зате в молодості була ще тією красунею, за якою хлопці табунами бігали. І що він ледь не вознісся на Небеса, коли вона обрала саме його.
А іноді Їбо діставав старий годинник, і тоді дідусь розповідав, що той належав ще його прадіду і заразом історії, пов'язані з самим годинником та всіма його колишніми власниками.
А ще там були монети, яким було сотні років, брудний ведмідь його дядька, медалі дідуся, фото з різними людьми і ще купа різних речей.
Кімната від тих історій наповнювалася сміхом, зойками, сонячними зайчиками, що скакали по стінах, і затишком.
***
Ван Їбо виріс, став актором, продовжував любити старі речі і історії, які ті в собі носять
Ван Їбо любив свою роботу. В ній він слухав все ті ж історії та занурюється в них з головою.
А ще, коли він працював, то міг подорожувати. Неважливо куди – у сусіднє селище чи до іншого материка.
А ще у Ван Їбо була традиція: в кожному місті заходити хоча б в одну антикварну крамничку.
***
**
Якось Ван Їбо їде в Рим на зйомки чергової дорами. Він працює так, що ледь не падає з ніг, аби лише викроїти хоч один день на прогулянку містом.
І коли він нарешті звільняється та виходить пройтися, йому самому собі соромно зізнатися, що заблукав. Але швидко радіє, коли бачить перед собою антикварну лавку. Йому одразу думається, що це доля і він одразу заходить туди.
Всередині купа предметів, тьмяно та пахне сандалом, а за прилавком стоїть хлопець, одягнений в шкільну форму не по погоді. Він бачить Їбо і одразу щасливо посміхається, наче зустрів старого приятеля, якого не бачив щонайменше п'ять років.
Ван Їбо дивується цьому, але натомість, просто проходить вглиб приміщення та все розглядає, придумуючи різні історії, пов'язані з речами. Наприклад, ось ті мушлі колись належали дружині капітана флоту, який кожного разу, після мандрівки, привозив їх для неї.
А ось те люстерко належало одній пані, яка кожного ранку підносила до нього кота і питала, чи бачить він, який красивий в неї
Проте продавець не дає йому довго пробути наодинці. Він підходить до Їбо і питає, чи хотів би той послухати справжні історії цих речей і Їбо, авжеж, погоджується.
Хлопцю двічі повторювати не треба. Він підходить ледь не до кожної речі в приміщенні, торкається їх, погладжує та говорить. Голос його тихий, чіткий, з легкою хриплинкою і затишний. Так, саме затишний, бо інакше пояснити і не можна.
Вони довго так ходять по крамниці. Розмова, яка спочатку була монологом, поступово перетворилася на діалог. Їбо якось непомітно дізнається, що продавця звати Сяо Чжань, він зовсім не школяр і одягнений так через фотосесію, з якої нещодавно повернувся. Що йому двадцять шість, працює дизайнером, живе в Китаї, а сюди приїхав для натхнення і поки що живе у свого дядька, який є власником крамнички. А ще, що Чжань-ге любить розповідати історії, чорний шоколад і теплі светри.
Перед тим як покинути магазинчик, Ван Їбо наважується спитати вічат Сяо Чжаня, а ще попросити, щоб той обов'язково зателефонував йому по приїзді додому, дже Їбо знає так багато подібних цій крамничок в Шанхаї, де обидва живуть. І Сяо Чжань усміхається, дає свої контакти та запевняє, що обов'язково з ним зв'яжеться.
***
Сяо Чжань дотримує свого слова. Після його повернення додому, вони майже півроку ледь не щодня кудись ходять, розповідають історії і просто відпочивають. Все це вони роблять, авжеж, для натхнення і ні для чого іншого.
Та одного дня щось йде не так і вони цілуються. Але це вже зовсім інша історія...